Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Панно Копп, — серйозно мовила вона, — я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила — та й не дивилася на інше.

— Усе гаразд, — усміхнулася панна Копп. — Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю — то я рада, що в нього дах провалився. Може, тепер Марта погодиться знести його. Досі була, мов затята — казала, що колись він іще стане в пригоді, а я мусила його щовесни фарбувати. Та з Мартою сперечатися — однаково, що з колодою. Сьогодні вона поїхала до міста: я саме відвезла її на станцію. То ви хочете купити мій полумисок. І скільки ж дасте?

— Двадцять доларів, — сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.

— Мушу подумати, — обачно відповіла панна Сара. — На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить — каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.

Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:

— Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.

Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся — віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.

— Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… — панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, — я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний — і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.

Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі — Діана з віжками в руках, а Енн — тримаючи жаданий таріль на колінах — безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.

— Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою». [14] Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Як вам це сподобається». Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить. [15] Натяк на однойменну п’єсу В. Шекспіра.

— Ми ще не вдома, — похмуро мовила Діана, — а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.

— Декому це вдається заввиграшки, — безтурботно відказала Енн. — Цей дар або є в людини, або його нема.

— І все ж, — сказала якось Енн Маріллі, — мабуть, найприємніші, наймиліші дні — не ті, коли стається щось цікаве, дивовижне й чудове, а ті, що приносять звичні маленькі радості, котрі слідують одна за одною, мов перлини, що зісковзують із низки.

Життя в Зелених Дахах було щедре саме на такі дні, бо ж пригоди й негаразди не ставалися в Енн одночасно, власне як у всіх, а виникали час від часу, між довгих вервечок щасливих спокійних днів, повних роботи, мрій, уроків та сміху. Такий день настав якось наприкінці серпня. Зранку Енн та Діана повезли веселих двійнят у човні на протилежний берег ставка — збирати духмяні квіти, блукати понад водою і слухати, як вітер грає на арфі стародавні пісні, вивчені ще тоді, коли світ був молодий.

По обіді Енн пішки вирушила до старого дому Ірвінгів — провідати Пола. Хлопець лежав на зеленому пагорбі за густим сосновим лісом, що підступав до будинку з півночі, лежав, поринувши в книжку з казками. Уздрівши вчительку, Пол підхопився.

— Як добре, що ви прийшли, — радісно мовив він. — Бабуся поїхала, а ви ж лишитеся на чай зі мною, правда? Бо самому так сумно чаювати. Ви ж знаєте. Я серйозно міркував, чи не запросити Мері-Джо пообідати зі мною, але бабуся цього не схвалить. Вона каже, що французи мусять знати своє місце. А ще так важко розмовляти з Мері-Джо. Вона лише сміється й каже: «Дивний ти якийсь, не то, шо інші діти». Ну як із нею можна розмовляти.