Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Авжеж, я залишуся на чай, — усміхнулася Енн. — Мені й самій хотілося дістати запрошення. Відколи я востаннє тут чаювала, у мене слинка тече на саму згадку про смачнющі коржики твоєї бабусі.

Пол серйозно дивився на неї.

— Якби це залежало від мене, — сказав він, заклавши руки в кишені; а на його вродливе лице тінню лягла стурбованість, — я негайно почастував би вас коржиками. Але це залежить від Мері-Джо. Я чув, як бабуся заборонила їй перед від’їздом давати мені коржики, бо вони заважкі для дитячого шлунка. Та може, Мері-Джо витягне коржики для вас, якщо я пообіцяю їх не чіпати. Треба сподіватися на краще.

— Звісно, треба, — кивнула Енн, яка із цією життєрадісною філософією була цілком згодна. — Та навіть коли Мері-Джо не зглянеться і я залишуся без коржиків — це байдуже. Тож не хвилюйся.

— Ви впевнені, що не будете цим перейматися? — стривожено запитав Пол.

— Абсолютно впевнена, серденько.

— Тоді нехай, — глибоко й з полегкістю зітхнув він. — Тим паче, мені здається, Мері-Джо вчинить розважливо. Вона не жаднюга, просто знає з досвіду, що бабусині накази слід виконувати. Бабуся — чудова жінка, але вважає, що всі мають робити так, як вона скаже. Сьогодні вона була дуже мною задоволена, бо вранці мені нарешті вдалося з’їсти цілу тарілку каші. Я мусив добряче постаратися, але таки здолав її, і бабуся сказала, що з мене, певно, ще будуть люди. А чи можна вас запитати? Це дуже важливо для мене, тому скажіть, будь ласка, чесно-чесно, добре?

— Я спробую, — пообіцяла Енн.

— Як ви гадаєте, мені бракує клепки? — запитав Пол, так, мовби все його життя залежало від її слів.

— Милий Боже, звісно, ні! — ледь не скрикнула вражена Енн. — Ні, Пол… але хто тобі це сказав?

— Мері-Джо… Тільки вона не знала, що я чую. Учора ввечері до неї зайшла Вероніка, служниця пані Слоун, а я вийшов у передпокій і почув, як вони розмовляють на кухні. І Мері-Джо сказала: «Той Пол, він такий чудний. Так дивно балакає. Клепки йому бракує, чи шо». І я не спав цілу ніч — усе думав, чи правду сказала Мері-Джо. У бабусі питати не наважився, а вирішив запитати вас. Так добре, що ви не згодні з нею.

— Авжеж не згодна. Мері-Джо — невігласка, не слухай її дурниць, — обурено відказала Енн, постановивши собі неодмінно натякнути пані Ірвінг на потребу припнути язик Мері-Джо.

— Мені мов гора із пліч упала, — зізнався Пол. — Тепер завдяки вам, дорога вчителько, я знову щасливий. Усе-таки це не дуже приємно, коли тобі клепки бракує, ви згодні? Мері-Джо, напевне, тому так вважає, що я з нею часом ділюся своїми думками.

— Так, це не завжди безпечно, — погодилася Енн, яка мала власний невеселий досвід.

— Я розкажу вам про ці думки, і ви самі скажете, чи є в них щось чудне, — відповів Пол. — Тільки зачекаю до вечора. У сутінках мені завжди так хочеться поговорити з кимось, а якщо нікого нема, то мушу все розповідати Мері-Джо. Але тепер не буду, коли вона каже, що мені клепки бракує. Краще вже потерпіти, навіть якщо дуже сильно захочеться їй розповісти.

— Якщо схочеш — приходь у Зелені Дахи, розказуй мені, про що думаєш, — запропонувала Енн з усією серйозністю, яку так люблять діти, котрі прагнуть поваги до себе.

— Я прийду. Але, сподіваюся, Деві тоді вдома не буде, бо він мене передражнює. Я й не звертаю на те уваги, бо він ще малий, а я вже дорослий, та все одно неприємно, коли тебе піддражнюють. А ще Деві корчить такі гримаси, аж я іноді боюся, що в нього лице вже ніколи не стане таке, як було. Він і в церкві так робить, коли я мушу думати про священні, божественні речі. А Дора мене любить, і я її теж, хоча вже не так сильно, потому, як вона сказала Мінні-Мей Баррі, що вийде за мене заміж, коли я виросту. Я, може, й одружуся колись, але зараз іще рано про це думати, як ви гадаєте?

— Так, мабуть, іще рано, — погодилася Енн.

— Є ще одне, воно мене дуже хвилює. Я пригадав, коли ми з вами заговорили про одруження, — вів далі Пол. — Якось минулого тижня до бабусі приходила пані Лінд. Вони пили чай, і бабуся змусила показати гості мамин портрет — отой невеличкий, що тато прислав мені до дня народження. Але я не хотів його показувати пані Лінд. Вона хороша й добра жінка, та не з тих, кому неодмінно хочеш показати мамин портрет. Ви ж розумієте мене. Але, звісно, я послухався бабусю. І пані Лінд сказала, що мама дуже гарна, але схожа на актрису, і напевне, була значно молодша за тата. А потім іще сказала: «Колись твій батько, мабуть, знову одружиться. Ти ж любитимеш свою нову маму, га, Пол?» І знаєте, мені аж подих перехопило від самої цієї думки, та я не хотів, щоб пані Лінд це помітила. Я подивився їй просто у вічі — отак — і сказав: «Пані Лінд, тато так гарно обрав мені першу маму, що я можу довірити йому обрати ще раз». Адже я справді йому довіряю. І все-таки надіюся, що коли він обере мені нову маму, то спитає моєї думки, поки ще буде не пізно. Але онде Мері-Джо, йде кликати нас до столу. Зараз я пораджуся з нею щодо коржиків.