Люсі Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

«І над Зеленими Дахами зараз світить той самий місяць, — міркувала вона. — Та я не буду про це думати, бо ще геть стужуся. Я навіть плакати зараз не хочу. Це зачекає до зручнішої нагоди, а я собі спокійно та розважливо ляжу в ліжко й засну».

Кінгспорт — незвичайне старе містечко, що живе спогадами про минулі колоніальні дні й дихає повітрям давньої історії, мов шляхетна, витончена літня пані в платтях, пошитих за модою її далекої юності. Тут і там воно вже пізнає сучасність, та душа його лишається вірна колишнім часам. Є в ньому безліч дивовижних пам’яток і романтичний дух легендарної минувшини. Колись то був порт на межі європейського світу із землями індіанців, тож поселенцям не випадало нудьгувати, маючи таких сусідів. Згодом містечко перетворилося на яблуко розбрату між англійським та французьким прапорами й кілька разів перейшло з рук до рук, — і кожен період такої окупації лишав на його тілі нові й нові сліди.

Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом — руїни старовинної французької фортеці, а на майданах — іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два — сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених.

Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, — і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною.

Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати.

Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам — другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно.

— Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, — мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, — та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі.

— Ох, — зітхнула Енн. — Не можу описати, як я почувалася, стоячи там у черзі до списків — дрібнесенька, мов найменша крапля у величезному відрі. Гірко почуватися дрібною, та вже геть нестерпно думати, що ніколи, ніколи ти не будеш нічим іншим. А я саме так і почувалася — маленькою, невидимою, мовби хтось із тих другокурсників міг наступити й роздушити мене. І зійшла б я в могилу — неоплакана, незнана, невідспівана. [8] Енн посилається на поему Вальтера Скотта «Пісня останнього менестреля».

— Зачекаймо до наступного року, — втішила Прісцилла. — Тоді зможемо так само знуджено й велемудро поглядати, як усі ті другокурсники. Я певна, що гірко почуватися дрібною, та ще гірше — здаватися собі величезною й незграбною, як я — так, наче можу заповнити собою цілий Редмонд. Мабуть, це тому, що я на добрячих два дюйми вища за будь-кого в тій юрбі. І мені було не страшно, що котрийсь другокурсник може на мене наступити, але так лячно, що мене сприймуть за слона чи за перерослу, розгодовану картоплею острів’янку. [9] Прізвисько жителів Острова Принца Едварда — однієї з канадських провінцій.