Тим часом Енн і Гілберт, блаженно несвідомі того, що їхнє майбутнє вже наперед визначила пані Лінд, поволі брели між тіней Лісу Привидів. Позаду, під високим блідим блакитно-рожевим небом у бурштиновім світлі вечірнього сонця, ніжилися викошені пагорби. Віддалік мерехтіли побронзовілі соснові ліси, а їхні довгі тіні смугами лягали на верхні луки. А для Енн із Гілбертом виспівував між ялинового гілляччя легкий грайливий вітерець, і було в тій пісні чути нотку осінньої прохолоди.
— Тепер це справжній Ліс Привидів, бо тут живуть давні спогади, — мовила Енн, нахилившись, щоб зірвати гілочку папороті, восково-поблідлу від перших заморозків. — Тут наче й дотепер бавляться малі Діана та Енн — сидять у сутінках побіля Джерела Дріад, часом перестрівають котрогось із духів. Знаєш, я ж досі надвечір не можу пройти цією стежиною й не здригнутися від колишнього дитячого страху. Ми вигадали одного найстрашнішого духа: то був привид замордованої дитини, котрий стиха підкрадався й торкався холодними пальцями твоєї руки. Мушу зізнатися, я й нині мимохіть уявляю його тихі, скрадливі кроки за спиною, коли доводиться бувати тут затемна. Не боюся ні дами в білому, ні безголового чоловіка, ні скелетів — але цієї дитини краще б ніколи нам не уявляти. Як сердилися тоді Марілла й пані Баррі, — сміючись договорила Енн.
Ліс, що оточував верхню частину болота, був там і тут розітнутий багряними просіками, де тріпотіло на гіллі павутиння бабиного літа. Поза темними склепіннями кривулястих смерек та облямованою кленами й зігрітою сонцем долиною було те «дещо», яке шукав Гілберт.
— Ось і вона, — вдоволено мовив хлопець.
— Яблуня… тут! — радісно вигукнула Енн.
— Так, справжня яблуня з яблуками — тут, поміж буків та сосон, за милю від усіх найближчих садів. Я знайшов її навесні, всю в білім цвіті, то й вирішив прийти восени й подивитися, чи вродять яблука. А вродили — бачиш, як рясно. І такі гарні: рудуваті й червонобокі. А зазвичай на таких дичках плоди вдаються зелені й миршаві.
— Вона, мабуть, виросла тут багато років тому з випадкового насіннячка, — замріяно відповіла Енн. — І як розквітла й зміцніла, сама серед чужих, уперта й відважна.
— А ось повалене дерево, і на ньому — подушка з моху. Сідай, Енн. Буде тобі справдешній лісовий трон. А я полізу по яблука. Вони так високо ростуть — адже дерево мусило пнутися вгору, до сонця.
Яблука пречудово їм засмакували. Попід рудуватою шкіркою виявився в них білісінький м’якуш із тоненькими червоними прожилками, а крім звичного яблучного смаку, мали вони ще й присмак — тонкий, лісовий, якого не має жоден садовий плід.
— Певне, навіть фатальне райське яблуко не могло бути смачніше, — мовила Енн. — Але нам час вертатися додому. Щойно три хвилини тому сіло сонце — а онде вже й місяць зійшов. Шкода, що ми не помітили, як це сталося. Але таких митей ніколи не вдається завважити.
— Ходімо Стежиною Закоханих, довкруж болота. Енн, ти досі сердита, як тоді, коли ми щойно вийшли?
— Ні. Ці яблука були, мов манна небесна для голодної душі. Я відчуваю, що полюблю Редмонд і проведу там чотири дивовижних роки.
— А що буде потім — після цих чотирьох років?
— Новий поворот на шляху, — безтурботно відказала Енн. — Не знаю, що виявиться за ним, та й не хочу знати. Краще взагалі про це не думати.
Стежина Закоханих була того вечора дуже гарна й спокійна. Повітря над нею загадково мерехтіло в блідавому місячному сяйві. Енн і Гілберт ішли в приємній, погідній тиші; ішли мовчки, не промовляючи ні слова.
«Якби ж Гілберт завжди був такий, як сьогодні. Тоді все було б так просто й хороше», — міркувала Енн.
Гілберт дивився на Енн, котра йшла побіля нього. Струнка й витончена, у світлій сукні, вона нагадувала йому білий ірис.
«Чи зможе вона бодай колись покохати мене?» — думав він із раптовим гострим болем зневіри.
Розділ 3
ЗУСТРІЧ І ПРОЩАННЯ
Чарлі Слоун, Гілберт Блайт та Енн Ширлі поїхали з Ейвонлі рано-вранці в понеділок. Енн сподівалася гарної сонячної погоди. Діана мала відвезти її на станцію, тож дівчата воліли тішитися цій останній мандрівці. Та в неділю надвечір, коли Енн укладалася спати, довкола Зелених Дахів стугонів східний вітер, що його зловісне пророцтво здійснилося вранці. Вона прокинулася й побачила, як дощові краплі стукотять їй у вікно і вкривають сіру поверхню ставка широкими круглими брижами; пагорбів і моря було не видно за пеленою туману, і цілий світ здавався тоскним і похмурим. Вдягалася Енн у темній світанковій сірості, бо ж виїхати належало рано, щоби встигнути на поїзд, який прибував у Шарлоттаун до потрібного пароплава, і сльози набігали їй на очі попри всі зусилля, яких вона докладала в боротьбі з ними. Вона покидала такий дорогий серцю дім, і щось підказувало їй, що це прощання назавжди. Тепер він буде їй лише тимчасовим прихистком. Колишнє життя вже не повернеться, бо ж приїздити сюди на канікули — це не те саме, що жити тут. А все було їй таке рідне: і ця біла кімнатка, святилище дівочих мрій, і старенька Снігова Королева за вікном, і струмок у долині, і Джерело Дріад, і Ліс Привидів, і Стежина Закоханих — усі незліченні милі місця, де лишалися давні спогади. Чи зможе ж вона бути щаслива деінде?
Читать дальше