Люсі Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

Перш ніж лягти спати, пані Лінд і Марілла навшпиньках підійшли до її дверей, мовчки перезирнулися, із сумнівом похитали головами, наслухаючи тишу в кімнаті, і пішли. Буря лютувала цілу ніч, але з першими променями світанку вщухла. За пеленою мороку Енн побачила тоненьку чарівну смужку світла. Невдовзі верхівки східних пагорбів спалахнули багряним вінцем. Хмари скупчилися в м’який білий огром на крайнебі, небо замерехтіло блакиттю й сріблом. Світ огорнула велика тиша.

Енн підвелася з колін і тихенько зійшла сходами вниз. Свіжий, вогкий після дощу вітер дмухнув їй в лице й стишив жар у сухих запалених очах. З-над стежини долинув чийсь веселий мелодійний висвист. За мить Енн уздріла Пасифіка Бута.

Фізичні сили зненацька зрадили Енн. Якби вона не схопилася за нижню гілку верби, то впала б. Пасифік був наймитом Джорджа Флетчера, а Джордж Флетчер — найближчим сусідом Блайтів. Пані Флетчер доводилася Гілбертові тіткою. Пасифік знатиме, якщо… якщо… Пасифік знатиме те, що мусить знати й вона.

Пасифік чимчикував стежиною, насвистуючи. Він не бачив Енн. Тричі вона марно намагалася гукнути його. Він майже проминув її, коли неслухняними вустами дівчина зрештою проказала:

— Пасифіку!

Пасифік звернув погляд до неї, весело всміхнувся й побажав доброго ранку.

— Пасифіку, — боязко мовила Енн, — ти йдеш від Джорджа Флетчера?

— Іду, — дружньо відповів Пасифік. — Сказали мені вчора, що батько захворів. А така стояла буря, що вчора я піти не зміг, то йду оце нині. Лісом тюпаю, то швидше буде.

— Ти не чув, як там сьогодні Гілберт Блайт?

Ці слова Енн промовила з відчаю. Навіть найгірше не могло бути нестерпнішим за це тяжке, страхітливе незнання.

— Та вже поліпшало, — мовив Пасифік. — Вчора була криза. Тепер каже лікар, що скоро й одужає. А був же ледь не вмер! Замучив там себе хлопець, у коледжі. Але піду я. Старий мене, певно, чекає.

Пасифік рушив далі й знову засвистів. Енн дивилася йому вслід, і в очах її болісна мука страшної ночі поступалася місцем щастю. Пасифік був негарний з лиця, довготелесий і неохайний юнак. Та їй у цю мить він здавався красенем, незгіршим за тих, що приносять добрі звістки в гори. Ніколи більше не зможе вона глянути в кругле, засмагле обличчя Пасифіка, в його чорні очі — і не згадати цієї хвилини, коли в журбі він підніс їй миро радості.

І довго ще по тому, як веселий висвист Пасифіка перетворився спершу на дух мелодії, а тоді й розтанув у тиші десь віддалік, попід кленами на Стежині Закоханих, Енн стояла під вербою, упиваючись новим смаком життя, як то звично стається, коли минає велика, страшна загроза. Ранок здавався чашею, повною веселощів та легкого туману. Побіля себе Енн уздріла нове диво: щойно розгорнуті троянди в краплях чистої роси. Переливчастий щебет птахів на великому дереві просто над нею цілковито відповідав її настрою. А на вуста їй прийшли слова з дуже старої, правдивої та прекрасної книги:

— Увечері плач завітає, а вранці радість. [47] Біблія, Псалми 29:6, цит. за пер. І. Хоменка.

— Я прийшов запросити тебе на прогулянку, як у давні добрі дні — вересневими полями та «пряними пагорбами», — мовив Гілберт, зненацька вигулькнувши біля кухонного ґанку. — Може, навідаємося до саду Естер Грей?

Енн, сидячи на кам’яному порозі з оберемком світло-зеленої тканини, підвела на нього розгублений погляд.

— Я дуже хотіла би піти, — поволі проказала вона, — але не можу, Гілберте. Сьогодні весілля Еліс Пенхоллоу, я мушу ще дошити сукню, а коли закінчу, буде час уже йти туди. Мені так прикро. Я залюбки пішла би з тобою.

— А завтра ти зможеш піти? — спитав не надто розчарований Гілберт.

— Так, напевно.

— Тоді я полечу додому, щоб упорати ті справи, котрі інакше відклав би на завтра. Отже, Еліс Пенхоллоу виходить нині заміж. Три весілля за одне літо між твоїх подруг — Еліс, Філ та Джейн. Ніколи не пробачу Джейн, що не запросила мене на весілля.

— Її важко за це винуватити, коли подумаєш про всю ту юрму родичів, яких треба було запросити. Вони ледь помістилися в будинку. Мене запросили тільки тому, що я давня подруга Джейн — принаймні вона сама так сказала. Але пані Ендрюс, мабуть, іще й хотіла, щоб я побачила Джейн у сяйві неперевершеної пишноти.

— Чи правда, що на ній було стільки діамантів, аж важко було збагнути, де закінчувалися вони й починалася сама Джейн?

Енн засміялася.

— Так, діамантів було багато. А ще білого єдвабу, тюлю, мережив, троянд і флердоранжу — стільки, що маленької охайної Джейн було майже не видно. Але вона була така щаслива, і пан Інгліс теж… і не забуваймо про пані Ендрюс.