Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

— Червень безсмертний! — чи не крикнула Емілі; очі її аж блискали. Поклала собі не поступатися панові Карпентеру — ні в чому.

Втім, учитель відклав «Червень», навіть не читаючи.

— «Змучена світом голодним». Що ти знаєш про голодний світ? Ти ж бо живеш поміж старих дерев і старих панн. Світ — голодний, правда, але ти про це нічого не знаєш, тому твердження, виведене твоїм пером, є штучним. Так, «Ода до зими». Гм, пори року для молодих поетів є справжньою хворобою росту. «Весна тебе не забуде» — оце гарний рядок, єдиний на всю оду… «Магніт і напруга» — вірш занадто повчальний. Ще не маєш права повчати інших. А цей рядок:

Ти поглядала в люстро, складаючи цього вірша?

— Ні, — з обуренням відказала Емілі.

— «Коли вранішнє світло має над узгір’ями, неначе корогва» — гарний образ, гарний рядок.

Це ніби списано з Вордсворта. «Світанок»: «Ті тихі тривоги, що навідують нас уночі»… А звідки, дитя моє, ти знаєш про тиху тривогу, що навідує людину вночі?

— Дещо знаю про це, — запевнила Емілі, згадуючи свою першу ніч у Поповому Ставі.

— Скільки ж тобі років, маленька?

— У травні виповнилося тринадцять.

— Гм, «Ода до інфанти пані Джорджи Ірвінг». Маєш звертати увагу на назви, Емілі, — твої-бо такі ж старосвітські, як свічі в Місячному Серпі. Цей вірш зовсім не вартий уважного читання. Так, «Вересень». Мені здається, у твоїй збірці не бракує жодного з місяців — хіба ні? Гм… з одного боку, купа недолугих, позбавлених смаку і сенсу віршів, а з другого — ці ж вірші, попри все, виказують непогані здібності. До речі, Емілі, ти надуживаєш словами «пурпур», «пурпуровий».

— Ах, це таке звучне слово!

— Отже, Емілі: десять гарних рядків на чотириста кепських. Десять відносно гарних! — а решта дурниці. Такий підсумок.

— І мені так здається, — ледь чутно озвалася Емілі.

Її очі наливалися слізьми, губи тремтіли. Опанувати себе не вдавалося. Зазнала нового приниження: її гордість було уражено, і дуже боляче. Почувалася живою свічею, яку брутально згасили.

— Ти плачеш? — запитав пан Карпентер.

Емілі витерла сльози і спробувала посміхнутись.

— Прикро мені, що вам… так… не сподобалося, — простогнала вона.

— Хіба не сказав тобі, що знайшов десять добрих рядків? Дитино, заради десятка добрих людей, заради десятка праведників було помилувано Содом.

— Ви гадаєте, що кінець кінцем… — свічка надії зажевріла знову.

— Авжеж, саме так і гадаю. Якщо у твої тринадцять ти маєш за душею десять добрих рядків, то, сягнувши двадцяти, матимеш таких рядків десять разів по десять, тобто сотню. Тільки не думай, наче ти геній. Попри все, є в тобі певна іскорка, яку належить берегти і плекати. Одначе мусиш працювати в поті чола. А це що?

Емілі з калатанням серця простягнула йому одну з книг, подарованих кузеном Джиммі. Вона знову почувалася щасливою, аж сяяла, знов уявляла себе великою письменницею. Вже бачила своє імення надрукованим грубим шрифтом: «Емілія Б. Стар, видатна поетка», «Е. Берд Стар, великонадійна молода повістярка».

Її марення були перервані гучним реготом пана Карпентера. Емілі здивувалася: чого він так регоче? Вона не пригадувала у своїй новелі нічого кумедного.

— Отже, ти гадаєш, ніби я виглядаю негарно, коли промовляю молитви? — запитав пан Карпентер, явно потішений.

Емілі поглянула на нього спантеличено. І врешті збагнула: дала йому не ту книгу, яку збиралася дати. Ця містила начерки, ескізи, замальовки з натури, а передовсім портрети жителів Чорноводдя, і серед інших — його, пана Карпентера, словесний портрет! То був сильний, яскравий портрет; учитель поставав у ньому, як живий. Емілі цього, напевно, не усвідомлювала, а пан Карпентер збагнув одразу: читаючи, він бачив себе наче в дзеркалі. Були тут речення достоту приголомшливі: «Виглядає так, ніби знає багато речей, котрі ніколи не стануть йому в пригоді». Або: «Гадаю, він носить це чорне понеділкове убрання лише для того, щоб мати ілюзію, наче ніколи в житті не заглядав у чарку». Й звідки в цієї шмаркачки така проникливість, такі влучні характеристики?

— Мені страшенно прикро! — озвалася Емілі, збентежена й зашаріла.

— Чому ж? Я волію цього, а не твоїх поезій, котрі, правду казати, невисокого рівня. Тільки це — література, література в найкращому розумінні даного слова. А ще як подумати, що тобі лиш тринадцять років! Емілі, скажи-но мені, для чого ти пишеш? Що тебе спонукає?