Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

Аллан Барнлі подумав, що Джиммі сьогодні якийсь вельми таємничий. А чого ж Елізабет і Лаура, як мають до нього розмову, не вийшли йому назустріч? Зазвичай вони менш церемонні. Нетерпляче натиснув клямку дверей, що вели до вітальні.

Лаура Муррей сиділа на софі, голову сперши на руки. Обличчя її він не міг бачити, але здогадався, що вона плаче. Елізабет сиділа в кріслі, незвичайно випростана. Була одягнена у свою другу за вартістю та елегантністю чорну шовкову сукню, а зверху мала ще й мереживну накидку. В її очах так само бриніли сльози. Доктор Барнлі не надавав особливого значення сльозам Лаури, схильної до плачу, як більшість жінок, але щоб плакала Елізабет, Елізабет Муррей… Чи хто бачив колись її сльози?

У голові йому промайнула думка про Ільзу, про занедбану його донечку. Чи не сталося з Ільзою щось лихе? Тієї жахливої миті Алланові Барнлі довелося

сповна заплатити за своє дотеперішнє ставлення до власної дитини.

— Що сталося? — запитав різко, майже брутально, як зазвичай.

— Ох, Аллане, — скрушно зітхнула Елізабет Муррей, — хай Бог нам простить.

— Отже… то Ільза… — упалим голосом промовив доктор Барнлі.

— Ні, ні… не Ільза.

І вона повідала йому, що знайшли на дні криниці старого Лі, розповіла, яка доля спіткала прекрасну, усмішливу молоду жінку, чиє ім’я протягом дванадцяти років не вимовляли його вуста.

Лиш увечері другого дня Емілі побачила перед собою доктора. Лежала ослаблена, худюща, з обличчям, поцяткованим червонястим висипом, однак притомна і з ясною свідомістю. Аллан Барнлі стояв коло ліжка й приглядався до неї.

— Емілі, мила дитино, чи знаєш, що ти зробила для мене? Один лиш Бог відає, як тобі це вдалося.

— А я думала, ви не віруєте в Бога, — мовила здивована Емілі.

— Ти повернула мені віру, дитя моє.

— Як? Що я зробила?

Доктор Барнлі зрозумів, що вона не пам’ятає своїх марень. Лаура сказала йому, що дівчинка, здобувши обіцянку тітки Елізабет, спала довгим і глибоким сном, а пробудилася вже без гарячки, і висип на тілі проступав дуже швидко. Ні про що не питала й нічого не казала.

— Як почуватимешся краще, то розкажемо тобі все, — обіцяв доктор, усміхаючись до дівчинки. Його посмішка була дуже зворушливою, чи не ніжною.

«Тепер він посміхається очима — не тільки вустами», — подумки відзначила Емілі.

— Як, звідки вона довідалася? — пошепки питала Лаура Муррей, коли вони з доктором Барнлі спускалися сходами. — Я не розумію цього, Аллане.

— Я теж. Це явище з розряду надприродніх, Лауро, — поважно відказав доктор. — Я знаю одне: ця дитина повернула мені мою кохану Беатрісу, чисту, ніжну та віддану. Те, що сталося, можна пояснити хіба тільки так: Емілі, найімовірніше, розповіли про Беатрісу, і це її мучило, звідси й оте безнастанне: «Вона не могла вчинити цього». А трагедія старого Лі, безумовно, справила на неї глибоке враження, бо Емілі — вкрай чутлива, тонкошкіра дитина, що є і завше буде спраглою драматичних моментів людського життя. У своїх мареннях вона сплутала історію моєї дружини з оповіддю Джиммі про той злощасний колодязь; решта є збігом обставин. Як думати головою, то я схильний пояснювати все саме так, а втім, Лауро, тепер я лиш покірно кажу: «Нехай провадить їх мале дитятко».

— Мати нашої мачухи була шотландкою, з гірських шотландців. Вона так само була наділена шостим чуттям, — сказала Елізабет. — Досі я не вірила в це, однак тепер…

Коли Емілі відновила свої сили й могла вислухати всю історію від початку до кінця, мешканці Місячного Серпа вже майже заспокоїлися. Людські рештки, знайдені на дні криниці, було поховано на кладовищі в Шрусбері, в гробівці Мітчелів, а на кам’яній плиті викарбувано такий напис: «Присвячується пам’яті Беатріси Барнлі, коханої дружини Аллана Барнлі». Доктор Барнлі всякої неділі відвідував церкву, і це щоразу викликало справжню сенсацію. Як Емілі була вже у змозі вставати з ліжка, тітка Лаура повідала їй усе.

— Я знала, що мати Ільзи не могла такого вчинити, — мовила Емілі з тріумфом у голосі.

— Тепер ми картаємо себе за брак віри чи пак довіри, — сказала тітка Лаура. — Ми повинні були знати те, що серцем відала ти, але все видавалося таким очевидним! Вона була вродливою, лагідною, веселою жінкою; ми вважали її дружбу з кузеном цілком природньою. Тепер ми знаємо, що все так і було, та протягом тих років, що минули від часу її зникнення, ми думали інакше. Пан Джеймс Лі точно пригадує, що тієї ночі, коли зникла Беатріса, криниця була відкритою. Увечері його наймит прибрав старі дошки, щоб замінити їх новими. Аж раптом запалав сусідній будинок, і всі побігли гасити пожежу. Тим часом запали сутінки, забити криницю новими дошками було вже незмога, і той чоловік мусив лишити криницю розкритою до наступного ранку. На другий день пан Лі, довідавшись про незакритий колодязь, сильно розгнівався, заявивши, що це неподобство — лишати криницю в такому стані на ніч. І самотужки забив її новими дошками. До дна він не придивлявся, а, зрештою, нічого б і не угледів. Така глибина! Ніхто не був свідком нещастя, й ніхто не зіставив дату зникнення Беатріси з датою тієї «події», що криниця лишалася розверстою цілу ніч. Натомість лихі язики розпустили плітки, начебто Беатріса помандрувала з кузеном до Південної Америки на кораблі «Біла Пані». Мовляв, пішла його проводжати, а назад і не думала повертатися. Поверталася! — і знайшла свою смерть у глибочезній криниці. Страхітливий кінець для молодої, красивої жінки, однак не такий жахливий, як те, що ми всі припускали. Дванадцять років ми кривдили пам’ять небіжчиці! Але ж, Емілі… скажи, на Бога, як ти про все довідалася?