Лусі Монтгомері: Емілі з Місячного Серпа

— Він не позбавлений Прістівської пихи, — мовила вона до Лаури. — Втім, це не розвинено в нім так сильно, як у інших Прістів. Але він позитивно вплинув на Емілі — від часу його приїзду вона явно пожвавішала.

Емілі справді жвавішала, верталася до повнокровного життя й у вересні, коли епідемія кору минула зовсім, а Дін Пріст (як завжди, несподівано) вирушив у чергову мандрівку Європою, вона ладна була знову взятися до навчання, перерваного недугою. Вона стала трохи вищою й худорлявішою, ніж до хвороби, трохи менш дитинною; круг великих сірих очей тепер незмінно темніли широкі кола — вони ж бо дивилися в вічі смерті й читали в Книзі Чудес, що зберігається за сімома замками. Через те й блищали якимсь дивовижним блиском, чи не одсвітом неземної містерії, яку вона мимоволі підгледіла. Це бачив Дін Пріст; одразу помітив це й пан Карпентер, коли всміхнулася до нього зі своєї парти.

— Дитячість душі вона вже переросла, хоч фізично ще дитина, — пробурмотів учитель до самого себе.

Одного жовтневого дня, по обіді, пан Карпентер звернувся до неї з неочікуваним проханням: прочитати йому декілька своїх віршів.

— Не маю наміру заохочувати тебе до віршування, — відверто сказав він. — Ймовірно, ти не вмієш писати справжніх поезій і так ніколи цього й не навчишся. А все ж я хочу переконатися… Якщо писане тобою є безнадійним, то скажу це тобі навпростець, без манівців. Навіщо гаяти роки й роки на пусту справу; принаймні свого сумління я цим не обтяжував би. А може, я визнаю, що ті недосконалі твори, попри все, дають підстави сподіватися на щось у майбутньому?

Того пам’ятного дня Емілі протягом кількох годин вибирала, зважувала «за» і «проти», бракувала. Робила це з якоюсь навіть урочистістю! Кінець кінцем, до тоненького стосику віршів додала одну з новел, яку вважала чи не найкращою. Наступного дня вона прийшла до школи з такою таємничою і значущою міною, аж Ільза образилася: почала її лаяти — і враз осіклася. Вона-бо дала батькові слово позбутися всякої лайки і вживання прізвиськ. Відтак її мовлення поступово наближалося до канонів, усталених у Місячному Серпі.

Емілі почувалася зле: була знервована, схвильована до краю. Думка пана Карпентера важила для неї дуже багато. Отець Кассіді радив їй писати й надалі. Дін Пріст передрік, мовляв, колись вона буде справжньою майстринею слова. А може, обидва лишень хотіли її підбадьорити чи пак не хотіли боляче її уразити? Емілі знала, що пан Карпентер так не чинитиме. Отож, цей день був днем остаточного вироку в найважливішій справі її життя. Що ж дивного, що вона з трепетом у серці очікувала розв’язки?

По скінченні уроків пан Карпентер велів їй залишитися. З лиця була такою блідою, що серед її товаришок запанувала думка, мовби на неї чекає велика неприємність: вочевидь, пан Карпентер застукав її поза школою на чомусь жахливому! Рода Стюарт зловтішно посміхалася, чого Емілі, однак, не зауважила. Вся істота її була поглинена присудом, що невдовзі мав пролунати з учителевих уст.

Школярі й школярки залишили класну кімнату. Пан Карпентер видобув із шухляди папери, вручені йому Емілі ще зранку, й сів проти неї, метнувши на дівчинку бистрий погляд. Відтак начепив на ніс окуляри і розгорнув перший аркуш. Емілі стежила за кожним його рухом і насилу стримувала тремтіння рук. То було тяжке випробування. Вона вже шкодувала, що втаємничила пана Карпентера у свою творчість. Її поезії добрими не були — звісна річ, не були. І видавець «Тижневика» мав рацію, не надрукувавши їх.

— Гм… — озвався вчитель. — «Захід сонця»… Боже милостивий, скільки ж поезій написано вже на цю тему!

Чорт забирай, що це значить?

— Не… не знаю, — простогнала Емілі, збентежена іронічними іскорками в його зіницях.

— На милість Божу, дитино, не пиши того, чого сама не годна збагнути. А це «Життя»? «О життя, від якого не жадаю веселкових барв…» Невже це щиро? Подумай-но, дівчино! Поміркуй, чи справді не жадаєш від життя «веселкових барв».

Емілі силкувалася опанувати себе. Попри те, засоромилася, усвідомивши до кінця, що висловилася гучно, однак неправдиво, нещиро.

— Ні, — відповіла після деякої паузи, — я прагну тих барв, тобто радості… дуже сильно прагну.

— Здогадуюсь. Ми всі того прагнемо. Це зрідка випадає нам на долю, однак не будемо лицемірами й не станемо твердити, що радість нам непотрібна. А це що? «Червень». На Бога, дівчино, не оспівуй у сонетах червень. Ця тема заяложена до краю.