Лусі Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Лаура похитала головою: ще ніколи вона не бачила сестру такою схвильованою.

— Якщо це дитя не одужає… — мовила тітка Елізабет. І, не скінчивши речення, вийшла з покою.

Лаура сіла край ліжка. Виглядала блідою, бо не спала вже третю ніч. Вона любила Емілі як власну дитину, і лютий страх не полишав її ні на мить. Сиділа й молилася, ледь ворушачи губами. Емілі ж поринула в неспокійний сон, який тривав до світанку.

Зненацька вона розплющила очі й зупинила погляд на тітці Лаурі.

— Я бачу її, вона йде полями, — промовила голосно й чітко. — Іде, радіючи, думає про своє малятко… Ой, зупиніть її, зупиніть її! Вона не бачить криниці… темно ж, як темно! Ой, зараз вона впаде… Упала!

Насамкінець мова Емілі перейшла в нестямний крик, який долетів до вух тітки Елізабет. Нещасна жінка зірвалася з ліжка й чимдуж побігла до кімнати племінниці.

— Що трапилося, Лауро? — простогнала вона, задихана від бігу, ставши на порозі у своєму фланелевому халаті.

Лаура намагалася знову покласти Емілі на подушки, заспокоїти якось. Дитина пручалася; щоки її аж палали, а погляд був диким, сповненим несвітського жаху.

— Емілі, Еміленько, люба моя, то тільки поганий сон. Криницю старого Лі забито дошками, й ніхто туди не падав.

— Упав, я знаю — упав, — рішуче наполягала Емілі. — Вона впала… Я бачила її… бачила… з виновим тузом на чолі. Гадаєте, я не знаю її?

І знов упала на подушки, стогнучи й заламуючи руки. Тітки лишень перезирнулися, безпорадні й налякані.

— Кого ти бачила, Емілі? — спитала тітка Елізабет.

— Матір Ільзи — кого ж іще? Я завжди знала, що вона не робила… того жахливого вчинку. Впала до старої криниці, і зараз ще там, на дні. Мусиш піти й витягнути її звідти — чуєш, тітко Лауро? Будь-ласка…

— Так, так… Звісно, піду, моя люба, — відповіла тітка Лаура, тільки щоб заспокоїти дівчинку.

Емілі сіла на ліжку і втопила очі в тітчине обличчя. Лаура Муррей відчула, як пекучі очі небоги достоту читають у її душі.

— Неправда! — викрикнула Емілі зненацька. — Ти навіть не намагатимешся витягнути її з криниці. А обіцяєш лише для того, щоб я заспокоїлася. Тітко Елізабет, — повернулася рвучко до старшої тітки й схопила її за руку, — ти зробиш це для мене, правда ж? Підеш і витягнеш її звідти.

Елізабет пригадала, як доктор Барнлі радив оберігати дівчинку й задовольняти всі її примхи. Вигляд Емілі жахав її.

— Добре: ми витягнемо її, якщо вона й справді знаходиться там, — запевнила тітка Елізабет.

Емілі знов опустилася на подушки. Тепер її змучене личко осяював блаженний спокій.

— Я знаю: ти дотримаєш слова, — сказала вона. — Ти дуже суворої вдачі, тітко Елізабет, але ніколи не лукавиш.

Елізабет Муррей попрямувала до своєї кімнати, де тремтячими руками одяглася. Трохи згодом, коли Емілі спокійно заснула, Лаура спустилася додолу й почула розпорядження, що їх давала Джиммі Елізабет.

— Елізабет, ти що, насправді хочеш, аби ту стару криницю обшукали? — з недовірою запитала Лаура.

— Атож, — рішуче відказала Елізабет. — Я знаю: це справжнє безглуздя, але я дала слово і мушу його дотримати. Ти чула, що вона сказала? Вона вірить, що я її не ошукаю. І я таки не розчарую її. Джиммі, опісля сніданку підеш до Джеймса Лі й попросиш його зайти до нас.

— Яким чином вона довідалася про ту історію? — дивувалася Лаура.

— Не маю жодного уявлення. Хіба від тієї старої чортиці Ненсі Пріст. А втім, байдуже, від кого. Зрештою, це не бозна яка праця — спустити до криниці драбину й обнишпорити дно. Але ж яке безглуздя! Безглуздя, та й годі.

— Нас візьмуть на сміх, — не здавалася Лаура, чия гордість, Мурреївська гордість, піддавалася тяжкому випробуванню. — А, крім того, буде роз’ятрено старі рани.

— Так, становище наше скрутне. Однак я виконаю обіцянку, що дала дитині, — правила своєї Елізабет Муррей.

Аллан Барнлі прибув до Місячного Серпа, як сонце стояло на вечірньому прузі. Був неабияк утомлений, бо вже тиждень працював і вдень, і вночі. Станом Емілі він переймався дужче, ніж волів показувати. Виглядав старим і засмученим.

Зайшовши до кухні, він побачив лише Джиммі. Той бездіяльно сидів край вікна з чудним виразом обличчя.

— Привіт, Джиммі, а де наші панни? Як почувається Емілі?

— Емілі краще, — відповів кузен Джиммі. — Марити вже не марить, і температура спала. Зараз начебто спить.

— Добре! Ми всі не пережили б утрати цієї дитини — хіба ні, Джиммі?

— Так, — погодився Джиммі, але видно було, що він не має охоти про це говорити. — Лаура з Елізабет сидять у вітальні. Мають до тебе розмову. — Трохи помовчав, а тоді додав: — Нічого не можна приховати навіки, правда кінець кінцем завжди виходить на поверхню.