Лусі Монтгомері - Емілі виростає

Гадаю, в цім вислові є своя філософія.

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. «Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида». Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити — о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку — ніщо!

— Три «на жаль» в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! «Вельми нездоланний»… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі.

Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю — від маківки до п’ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув:

— Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев’яну ложку і вчися куховарити.

І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре — це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість — так йому принаймні здається.

Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго.

— Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ’ї, — обурено говорила тітка Елізабет під час обіду.

Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!

2 березня 19…

Сьогодні ми всі були на похованні старої пані Сари Пол. Я завжди охоче буваю на похоронах. Коли ж вимовила це вголос, тітка Елізабет з обуренням подивилася на тітку Лауру, а та не без докору сказала:

— Ох, люба Емілі!

Казати правду, мені навіть подобається викликати обурення в тітки Елізабет, але, засмутивши тітку Лауру, я щоразу відчуваю жаль. Вона-бо така ніжна, така добра, така люба мені! Тож я саме їй намагалася розтлумачити мої спонуки. Та іноді взагалі важко щось пояснити, а вже такій людині, як тітка Елізабет, — і поготів!

— Поховання цікаві, — мовила я, — і навіть потішні.

Моє зауваження, поза сумнівом, тільки погіршило ситуацію. Хоч тітка Елізабет відає достеменно: це й справді кумедно — спостерігати за рідними пані Пол на її власному похороні, рідними, які багато років її ненавиділи (правда, любити покійну було нелегко — це треба визнати, попри те, що віддала Богові душу), а тепер от сидять з носовичками, що їх раз у раз прикладають до очей, нібито плачучи. Я добре знала, про що вони думають — кожен зокрема і всі разом. Джекоб Пол розмірковував, чи ця «стара відьма» відписала йому щось у своїй духівниці, Аліса ж Пол, яка твердо знала, що нічого не одержить, мала надію на те, що й Джекобом у заповіті буде знехтувано. Це справило б їй полегкість. А пані Карла Пол замислилася над тим, коли вже можна буде опорядити оселю інакше, згідно зі своїми уподобаннями, цілком відмінними від смаку небіжчиці. А тітка Мішел побивалася через те, що веліла підсмажити замало м’яса для цілого юрмища кузенів та кузин, котрі з’їхалися на похорон. А Лізет Пол рахувала присутніх, відчуваючи справжнє приниження, оскільки на похорон матері завітало менше осіб, аніж на проводи Генрієтти Лістер, які відбулися минулого тижня. Коли я звірила все це тітці Лаурі, та відказала поважно: