Лусі Монтгомері - Емілі виростає

Пропонована книжка аж ніяк не складатиметься з фрагментів щоденника юної Емілі. Проте мусимо навести ще кілька витягів з її, властиво, автобіографії — витягів, конче потрібних для створення цілісного уявлення про її життя та індивідуальність. Крім того, як не скористатися з матеріалу, котрий вже маєш під рукою? Адже щоденник Емілі, з його нескінченними курсивами, юнацьким максималізмом і невпинним аналізом власної душі є набагато ціннішим джерелом відомостей про дівчину з Місячного Серпа, аніж найприхильніші описи стороннього біографа. Через те зазирнемо знову до пожовклих сторінок старої «книги Джиммі», свого часу списаних Емілі на горищі в Місячному Серпі.

15 лютого 19…

Постановила собі ось що: кожного дня в цім щоденнику занотовуватиму всі свої добрі та погані вчинки. Запозичила цю ідею з якоїсь книжки, й вона припала мені до душі. Маю намір стати найпоряднішою, найчеснішою, найдостойнішою. Певна річ, занотовувати гарні вчинки буде легко й приємно, однак лихі… О, це дуже прикро!

Сьогодні я вчинила тільки одну річ, яка доброю не була, принаймні я її доброю не вважаю. Була нечемною щодо тітки Елізабет. Їй здалося, ніби я задовго мию тарілки й полумиски. А я не вважала, що маю квапитись, не бачила для поспіху жодної причини, тож, миючи, подумки снувала сюжет повістини під назвою «Таємниця старого млина». Тітка Елізабет подивилася на мене, тоді на годинник і промовила вкрай неприємним тоном:

— А що, Емілі, слимак є твоїм братом?

— Ні, — відказала я зверхньо, — слимаки мені не рідня.

По суті мої слова зухвалими не були, на відміну від стилю, від інтонацій. Я прагнула бути зухвалою! Бо надто мене дратують, ба навіть обурюють, ущипливі зауваження. Потім шкодувала, що піддалася лихим почуттям, однак не тому, що повелася негідно, — тільки тому, що вчинила дурницю, вчинила неправильно . Не таким, я гадаю, повинно бути справжнє, щире каяття.

Що ж стосується добрих учинків, то нині я зробила їх два. Врятувала життя двом істотам. Майк упіймав пташку, а я відібрала її в нього. Пташка негайно пурхнула вгору; я бачила, що вона безмежно щаслива. А пополудні я піднялася на горище, аж там у мишоловці — здобич. Властиво, не вся мишка потрапила до пастки, лиш лапку її притисло пружинкою. Бідолашне створіння лежало знесилене, до краю виснажене надаремними борсаннями. Так жалісно дивилася своїми чорненькими очицями! Я не стерпіла й вивільнила її; вона мерщій побігла геть, хоч лапку її було понівечено. Я не впевнена до кінця, що цей учинок — добрий. З погляду миші — так, добрий безумовно, але що сказала б тітка Елізабет?

Сьогодні ввечері тітки Лаура й Елізабет читали й палили старі листи. Читали вголос, ще й коментували, а я сиділа в кутку, лагодячи панчохи. Листи виявились надзвичайно цікавими, я багато чого довідалася про рід Мурреїв. Розумію: це велике щастя — належати до такого роду. Тож нічого дивного, що жителі Чорноводдя іменують нас «обраним людом», хоч і в доволі несхвальному сенсі. Здаю собі справу, що маю стояти на висоті наших родинних традицій.

Сьогодні ж отримала довгого листа від Діна Пріста. Дін зимує в Алжирі. Повідомляє, що вертається в квітні й ціле літо пробуде в Чорноводді, у своєї сестри, пані Елфріди Еванс. Я так тішуся! Ніхто не розмовляє зі мною, як Дін. Зі старших, кого я знаю, він найцікавіший і наймиліший. Тітка Елізабет говорить, мовляв, він егоїст, як усі Прісти. Але вона упереджена в ставленні до Прістів. Крім того, завжди називає Діна Горбанем, що виводить мене з рівноваги. Справді: одна лопатка в нього трішечки вища, ніж друга, та хіба це його вина? Я вже просила тітку Елізабет не називати його так, а вона відказала:

— Не я прозвала його Горбанем. Його ж рідня називає так твого друга, Емілі. Прісти не відзначаються делікатністю — ні в почуттях, ні у висловах.

Тедді також отримав листа від Діна, вкупі з книгою: «Життєписи великих художників: Мікеланджело, Рафаеля, Веласкеса, Рембрандта, Тіціана». Тедді сказав мені, мовляв, не зважується показати цю книгу своїй матері, бо як побачить, що він читає її з захопленням, то спалить її неодмінно. Я певна: Тедді стане таким же великим художником, як ті, згадані вище, — аби лиш дістав змогу вчитися і розвивати свій хист.

18 лютого 19…

Нині, вийшовши зі школи, я подалася до гайка Високого Джона — прогулятися. І не пошкодувала! Сонце було вже над обрієм, а сніг — білий-пребілий! А тіні дерев на ньому здавалися блакитними. А коли ввійшла до саду кузена Джиммі, моя власна тінь виглядала дуже потішною — була такої довжини, аж трохи не сягала протилежного кінця нашого саду. І — негайно склала віршика з рядками: