Лусі Монтгомері - Емілі виростає

Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі.

Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася багатьох життєвих істин (у тому числі — гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим.

З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона — ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності.

Й обіцянка, дана тітці Елізабет, не минула без користі для мого творчого розвитку, як точно передбачив пан Карпентер.

Сьогодні ми складали випускні іспити. Дін, який розважався в Монреалі, з дороги додому прислав мені квіти: сімнадцять троянд — стільки, скільки маю років. Й вручили їх мені по скінченні останнього іспиту. То була прегарна ідея — милий, любий Дін!

Перрі виголосив промову од імені цілого класу. За своє красномовство отримав пам’ятну медаль. На цю медаль претендував Вільям Морріс, але перемогу здобув Перрі.

Написала сьогодні останню світську хроніку для часопису пана Тауерса. Не люблю цієї праці, однак ті центи, що їх у нього заробила, стали мені в пригоді. А крім того, треба помалу підійматися щаблями літературної драбини — хай у редакції незначної газети: «Часу», що виходить у Шрусбері.

По обіді пакувала речі. Тітка Рут зайшла до моєї кімнати й мовчки задивилася на мене.

Врешті сказала:

— Мені буде страшенно сумно без тебе, Емілі.

Про те, що вона це промовить чи навіть подумає, годі було й мріяти. Дивно мені стало на душі. Відтоді як тітка Рут повелася так гідно у справі скандалу, пов’язаного з нашою ночівлею в оселі Старого Джона, мої почуття до неї зазнали зміни. А все ж не могла їй відказати, мовляв, сумуватиму без неї.

Щось відповісти, одначе, мусила!

— Я завжди буду вдячна тобі, тітко Рут, за все, що ти зробила для мене упродовж оцих трьох років.

— Я лиш виконала свій обов’язок, — з підкресленою скромністю промовила тітка.

Відчуваю, що мені страшенно жаль покидати цю кімнатку, яку, втім, не любила ані хвилини і яка анітрохи не полюбила мене. Попри це, не можу викресати зі свого серця ні іскорки почуття до королеви Олександри і до вазону з квітами. А Джованна, звісно ж, поїде зі мною. Вона належить до моєї кімнати в Місячному Серпі, є її невеличкою складовою частиною. Тут вона завжди виглядала чужою, вигнанкою в чужій стороні. Засмучує мене усвідомлення того, що я вже ніколи не почую голосу вітру в Країні Висот. Зате щовечора чутиму мій улюблений вітер у гайку Високого Джона. Сьогодні ввечері я ходила прощатися з озерцем у парку, де не раз ми прогулювалися з Ільзою. Сонце спускалося за обрій, забарвлюючи плесо кольоровими смугами. Через кущ, повний білого квіття, нахилилася до води. Угледіла в ній своє віддзеркалення, а квітучий кущ видався наче гірляндою, що повила мою голову.

Сприйняла це як добрий знак.

Може, Тедді просто бракує рішучості.

Королівський замок у Шотландії — прим. перекладача.