Міґель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Кабальєро стійко зносив усі незручності. Тієї миті до двору забрів свинопас, який знічев’я дмухав у свою дудку. Ось тут ідальго остаточно упевнився, що він дійсно перебуває в якомусь величному замку, що на його честь грає музика, що тріска — це ніжна форель, хліб — пшеничний коровай, жінки — знатні дами, хазяїн — власник замку і що ідея вирушити в мандри виявилася вельми вдалою.

Дон Кіхота гнітила лише одна думка: його досі не посвятили в лицарі. Тому він швиденько закінчив дешеву трапезу й усамітнився з хазяїном у конюшні, де, опустившись перед ним на коліна, схвильовано мовив:

— Відважний лицарю, я не зрушу з місця, доки ваша милість не задовольнить мого прохання, що піде на користь і вам, і всьому роду людському.

Розгублений чоловік кинувся піднімати постояльця, але досяг свого тільки давши потрібну обіцянку.

— Меншого я і не чекав від вашої щедрості, вельмишановний добродію, — заявив Дон Кіхот. — Отже, моє бажання, яке ваша великодушність пообіцяла виконати, полягає в тому, щоб завтра ви посвятили мене у лицарі. Цю ніч я проведу в каплиці вашого замку на чатах над зброєю, [11] Стерегти зброю — обов’язкова умова перед посвяченням у лицарі. а вранці здійсниться моя заповітна мрія, після чого мені вже на цілком законних підставах можна буде податися назустріч подвигам, не порушуючи кодексу мандрівного лицаря.

Корчмар, який — пам’ятаєте? — був дещо з хитринкою, давно підозрював, що гостеві явно бракує клепки в голові. Тепер же усілякі сумніви відпали. Але наперед тішачись з приводу майбутньої веселенької ночі, він зібрався потурати всім забаганкам незнайомця і завів бесіду приблизно такого плану: мовляв, намір ваш більш аніж слушний; до речі, я теж у роки буремної юності блукав різними куточками світу в пошуках пригод, ніколи не задумуючись щодо наслідків своїх вчинків та не відрізняючись зразковою поведінкою. Не дивно, що мене чудово знали в судах практично по всій території Іспанії. На схилі віку я відійшов від справ і оселився у власному замку, приймаючи усіх мандрівних лицарів будь-якого звання і статку винятково через симпатію до них та в очікуванні скромної платні за мою гостинність.

Потім хазяїн зауважив, що у нього немає каплиці, в якій можна було б вартувати, оскільки її розібрали, щоб побудувати нову. Однак якщо йому не зраджує пам’ять, то стояти на чатах дозволяється скрізь, і сеньйор може обрати, наприклад, внутрішній двір. Завтра ж, дасть Бог, усі супутні умови будуть витримані й він стане лицарем, якого світ не знав.

Далі хитрун поцікавився, чи є в ідальго гроші; той відповів заперечно, бо в жодному з лицарських романів йому не доводилося читати чогось подібного.

Але корчмар не погодився. На його думку, хоч автори цих книг не утруднювали себе клопотом згадувати про такі очевидні й потрібні речі, як гроші та чисті сорочки, це зовсім не означало, що лицарі обходилися без них. Те саме стосується і баночок з різноманітними мазями або зіллям, покликаним лікувати воїна від ран, одержаних на полях битв. Тому шановному кабальєро незайве обзавестися зброєносцем, який мав би під рукою усе необхідне, і надалі не вирушати в мандри без грошей та відповідного екіпірування.

Дон Кіхот пообіцяв неухильно виконати одержані поради, а сам зайнявся приготуваннями до нічної варти, яку йому належало відбути посеред величенького двору, що розкинувся одразу за харчевнею. Спершу він зібрав увесь обладунок і розклав його на водопійному жолобі. Відтак, озброївшись списом та щитом, почав неспішно походжати перед колодязем, встановленим поруч.

Між тим хазяїн розповів постояльцям про витівки свого гостя, зокрема про завтрашню урочисту церемонію посвячення. Присутні, здивувавшись такій незвичній різновидності божевілля, пішли подивитися на дивака здаля. Стояла темна ніч, однак завдяки повному місяцю глядачам усе було добре видно. Проте їм це швидко набридло, і вони розійшлися.

Дещо пізніше один із погоничів вирішив напоїти худобину, задля чого йому потрібно було прибрати лати, які лежали на жолобі. Помітивши нахабу, Дон Кіхот окликнув його: