Міґель де Сервантес Сааведра: Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Протягом усього дня з ним не сталося практично нічого, вартого опису. Ідальго навіть почав потроху нервувати, бо йому кортіло якомога швидше зустрітися з кимось, на кому можна було б перевірити власну міць.

Під вечір він та його шкапа дуже стомилися і ще більше зголодніли. Озирнувшись врізнобіч у пошуках якого-небудь замку або, принаймні, корчми, де можна було б заморити черв’ячка й відпочити, Дон Кіхот угледів неподалік постоялий двір.

Уже почало сутеніти, коли ідальго наблизився до воріт, поруч з якими жваво теревенили дві молодиці, м’яко кажучи, занадто веселої вдачі. Вони прямували до Севільї [9] Севілья — місто на півдні Іспанії, центр історичної області Андалусія. разом із погоничами мулів, які зібралися тут таки заночувати.

Йому ж привиділося, що перед ним замок із чотирма вежами й блискучими срібними шпилями та рештою незмінних атрибутів подібних величних споруд, включаючи підйомний міст і глибокий рів. За кілька кроків він спинився, очікуючи появи між зубцями муру якого-небудь карлика, котрий сигналом сурми мав би сповістити про прибуття лицаря. Оскільки карлик чомусь зволікав, а Росінантові украй не терпілося добратися до стійла, Дон Кіхот під’їхав ближче і потрапив на очі жінкам, які здалися йому чи то миловидними дівчатами, чи то чарівними дамами на прогулянці. Помітивши озброєного воїна в латах, ті, у свою чергу, кинулися навтьоки. Щоб заспокоїти їх, ідальго підняв картонне забрало, відкриваючи худе запорошене обличчя, і чемно озвався:

— Не лякайтеся, добродійки, ніхто вас не образить, адже за лицарським статутом, якого я неухильно дотримую, мені не личить кривдити будь-кого, а тим паче таких знатних, судячи з вашої зовнішності, сеньйор.

Молодички спинилися, намагаючись роздивитися вершника, та почувши, що їх назвали сеньйорами, вибухнули гомеричним реготом. Дон Кіхот дещо знітився, але все ж продовжив повчальним тоном:

— Краса вимагає стриманості, а сміятися без належної причини вельми недоречно.

Незрозуміла дівицям манера висловлюватися і непоказний вигляд лицаря не на жарт смішили їх, тоді як ідальго дедалі більше гнівався. Така ситуація не могла призвести ні до чого доброго, якби не нагодився корчмар, досить гладкий чолов’яга, котрий вирізнявся завидною добродушністю. Спочатку він отетерів, побачивши перед собою незграбну фігуру, і ледь не склав компанію дівчатам, які досі не вгавали. Щоправда, згодом вирішив не заїдатися з потенційним клієнтом і ввічливо звернувся до нього:

— Якщо ваша милість шукає нічлігу, то тут ви знайдете все необхідне, окрім, на жаль, ліжка.

Зворушений люб’язністю коменданта фортеці, яким йому здався хазяїн постоялого двору, Дон Кіхот відповів:

— Я вмію задовольнятися малим, бо мій одяг — це обладунок, мій відпочинок — це боротьба…

Корчмар, який вочевидь маху не дасть, одразу зметикував що до чого і підхопив слова кабальєро:

— Себто, ваша постіль — тверді камені, ваш сон — завжди бути напоготові. [10] «…Мій одяг — це обладунок… сон — завжди бути напоготові…» — слова іспанського народного романсу. Тож, ласкаво прошу! Насмілюся запевнити, у моїй халупі ви матимете безліч можливостей не змикати очей не те що протягом ночі, а навіть увесь рік.

Він запобігливо ухопив стремено, а Дон Кіхот, насилу втримуючи рівновагу, спішився. Хазяїн негайно відвів Росінанта в конюшню і повернувся, щоб дізнатися, чи не потрібно чого-небудь прибульцю. То й саме намагався за допомогою молодичок, з якими вже встиг помиритися, зняти обладунок. Причому йому так і не вдалося позбутися шолома, бо він рішуче відмовлявся розрізати зелені стрічки, намертво пришиті до нього. Отже, довелося залишитися в шоломі. Більш незвичне та кумедне видовище важко уявити.

Поки його роздягали, Дон Кіхот не гаяв часу і заходився декламувати своїм помічницям, яких продовжував ототожнювати з чарівними мешканками замку, вибрані уривки зі старовинного романсу про Ланцелота. Заодно наш герой дозволив собі церемонно відрекомендуватися і запевнив, що він готовий до їхніх послуг.

Помітно зніяковілі від незвичної красномовності дівиці обмежилися пропозицією повечеряти чим Бог послав. Ідальго, зрозуміло, радо погодився, адже цілий день не мав макового зернятка в роті.

Оскільки все це відбувалося у п’ятницю, в господаря не знайшлося нічого, крім кількох порцій солоної тріски. Стіл накрили біля воріт, на свіжому повітрі. Гостеві принесли погано зготовану рибу й кусень хліба, такого ж чорного та пліснявого, як і родові лати. Через злощасний шолом Дон Кіхот не міг сам себе обслуговувати. Нелегко було утриматися від сміху, спостерігаючи за їдоком, якого одна з дівчат годувала руками, вкладаючи йому через відкрите забрало шматочки прямо до рота. Напоїти ж його вином вдалося тільки дякуючи кмітливості корчмаря, що пристосував для цього порожнисту тростину.