Міґель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Потім він оглянув свою шкапу і, хоч та кульгала на всі ноги, вирішив, що сам Буцефал великого Александра Македонського [7] Александр Македонський — відомий полководець ІV ст до н. е.; Буцефáл — його кінь. не годен їй у слід ступати. Чотири дні минуло в пошуках підходящого для неї імені, яке мало відповідати оновленому доблесному статусові господаря. Після тривалих міркувань, перебирання та відкидання безлічі варіантів конячина почала називатися Росінантом. [8] Росінáнт — від ісп. «rocín» — шкапа + «ante» — раніше, досі. Тобто, згідно з попереднім задумом, кожен мав зрозуміти, що раніше це була просто шкапа, однак віднині вона вважатиметься першою серед усіх шкап світу.

Тепер йому залишалося тільки знайти даму, в яку він міг би закохатися, адже мандрівний лицар без кохання — це все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.

«Якщо на кару за мої гріхи або на моє щастя, — розмірковував кабальєро, — мені доведеться зустрітися з якимось велетнем, котрі зазвичай трапляються мандрівним лицарям, і я переможу його, то хіба не варто мати когось, кому можна було б надіслати його в дар, щоб він упав навколішки перед моєю коханою, покірно й смиренно мовлячи: „Я — велетень Каракульямбр, переможений у поєдинку неперевершеним лицарем Дон Кіхотом Ламанчським, який наказав мені з’явитися до вашої милості, аби ваша світлість розпоряджалася мною на свій розсуд“».

О, як сяяв обличчям наш добрий лицар, промовляючи ці слова, особливо коли знайшов, кого обрати дамою серця! Гідною звання володарки його мрій здалася йому Альдонса Лоренсо, миловидна дівчина із сусіднього селища, в яку він свого часу був закоханий, хоча та, зрозуміло, цього не знала і не звертала на нього щонайменшої уваги. Шукаючи їй друге ім’я, яке б не дуже відрізнялося від справжнього, але при цьому перегукувалося з ім’ям принцеси або знатної сеньйори, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом вона була з Ель-Тобосо) — іменем, безсумнівно, милозвучним, рідкісним та виразним, як і всі обрані ним досі.

Закінчивши приготування, Дон Кіхот визнав доцільним не баритися з від’їздом, бо йому здавалося, що будь-яка затримка може згубно позначитися на долі, ні багато ні мало, усього людства. І ось одного липневого ранку він убрався у свій обладунок, так-сяк приладнав незграбний шолом, осідлав Росінанта й, прихопивши щит зі списом, непомічений вибрався через задвірок у чисте поле. Окрилене єство співало в передчутті майбутніх звершень, аж раптом йому сяйнула приголомшлива думка, внаслідок чого увесь попередній план ледве не полетів шкереберть. Ідальго згадав, що він непосвячений у лицарі, а отже, за лицарським кодексом, не має права схрещувати меча з жодним лицарем. Більше того, йому на правах новачка належало носити білий обладунок, без девізу на щиті — аж доки заслужить його хоробрістю. Кабальєро всерйоз завагався, але божевілля пересилило і він вирішив звернутися з проханням про посвячення до першого стрічного, як це робили багато відомих літературних героїв. Дещо заспокоївшись, Дон Кіхот попрямував далі, повністю довірившись чуттю коня, який брів куди заманеться. Та ідальго не переймався цією обставиною, бо вважав, що саме у такий спосіб і належить шукати пригод.

Дорогою він раз у раз подумки переносився в майбутнє, коли з-під пера вдячних нащадків вийде — у чому не могло бути ніяких сумнівів — правдива оповідь про здійснені ним славетні подвиги, й хвилювався лише з приводу того, чи не забудуть тодішні літописці згадати у своїх творах його вірного супутника Росінанта.

Згодом уявою Дон Кіхота оволоділи високі почуття і він заговорив уголос, ніби справді був закоханий:

— О принцесо Дульсінеє, володарко мого серця, полоненого вами! Прикро образили ви мене, перервавши наші стосунки й суворо наказавши більше не з’являтися вам перед очі. Благаю, сеньйоро, майте милість до багатостраждального серця, яке зазнає стількох мук, продовжуючи кохати вас!

Подібні безглуздя змінювалися іншими, чи не дослівно повторюючи зміст прочитаного раніше. Зайнятий внутрішніми переживаннями, вершник рухався так повільно, що сонячні промені, які уже давно палили нестерпно, напевно розплавили б йому мозок, якби він його мав.