Міґель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Та ось він опинився на роздоріжжі, де сходилися чотири шляхи. Його уява негайно викликала образи мандрівних лицарів, які у схожій ситуації спинялися в роздумах, куди податися. Наслідуючи їх, він теж хвилину постояв, відтак, ослабивши повіддя Росінанта, цілком поклався на його вибір. Ну, а шкапа, зрозуміло, не відмовилася від попереднього наміру таки потрапити до рідної конюшні.

Проскакавши уже близько двох миль, Дон Кіхот побачив кінну групу, що наближалася. Як з’ясувалося згодом, це були шестеро купців зі своїми слугами, які прямували до Мурсії [13] Мурсія — місто на південному сході Іспанії, центр однойменної історичної області. купувати шовк. Одразу уявивши, що на нього чекає нова пригода, він надав обличчю мужнього незалежного вигляду, витягнувся на стременах, стиснув у руці спис, прикрився щитом і в очікуванні подорожніх став посеред шляху. Коли ті опинилися зовсім поруч, лицар прибрав войовничу позу й вигукнув грізним тоном:

— Ані руш, доки не визнаєте найчарівнішою з усіх красунь світу імператрицю Ла-Манчі Дульсінею Тобоську!

Збентежені купці стишили ходу. І хоча вони здогадалися, що мають справу із людиною несповна розуму, їм закортіло дізнатися, що спонукало цього дивака до такого вчинку. Передній торговець, відомий своїм гострим язиком, сказав:

— Сеньйоре лицарю, ми не знаємо цієї чарівної сеньйори. Покажіть нам її, і якщо вона справді вродлива, як ви говорите, то ми не вагаючись засвідчимо цю істину.

— Якщо я її вам покажу, — не погодився Дон Кіхот, — чого буде варте ваше підтвердження очевидного? Суть полягає в тім, щоб не бачачи повірити, засвідчити, присягнутися і відстоювати, інакше я викличу вас на поєдинок, нікчеми!

— Сеньйоре кабальєро, — підморгнувши супутникам, відповів жартівник, — і все ж покажіть нам її портрет, хоча б розміром із пшеничну зернину. Цього цілком вистачить, адже по нитці дійдеш до клубочка. Ба, навіть якщо вона виявиться кривоокою, ми все одно визнаємо за нею усе, що вам завгодно.

— Ніяка вона не кривоока, — скипів лицар. — Начувайтеся, ви зганьбили величну красу моєї дами й поплатитеся за таке блюзнірство!

Опустивши спис, він розлючено кинувся на базікала, якому це вочевидь не минулося б, але Росінант спіткнувся, і вершник полетів сторч головою. Скований по руках і ногах древніми важелезними латами, Дон Кіхот марно силкувався підвестись, однак усе ще кричав:

— Стійте боягузи; ну, постривайте, нещасні! Я не винен, що впав, це все через мого коня!

Тут один зі слуг не втримався і, помітивши безпорадність супротивника, надумав полічити йому ребра. Він підскочив ближче, вихопив у нього з рук спис, хруснув ним через коліно й добряче відлупцював уламком поверженого лицаря. Присутні намагались спинити це побиття, але де там. На Дон Кіхота, який, розтягнувшись долу, не змовкав, погрожуючи небу, землі та оточуючим нелюдам, сипався град ударів.

Врешті-решт служка стомився, і купці вирушили далі. Відлежавшись деякий час, напівживий кабальєро безуспішно силкувався звестися на ноги. Проте він не почувавсь вельми засмученим, вважаючи цей випадок звичайною пригодою мандрівного лицаря, тим більше, що винним був його кінь. Ось тільки піднятися йому ніяк не вдавалося, бо все тіло болісно нило.

Переконавшись, що дійсно не може поворухнутися, Дон Кіхот вдався до звичного засобу. Тобто спробував згадати щось подібне із прочитаних книжок. Після недовгого освіження в пам’яті трьох-чотирьох романів він уявив себе пораненим внаслідок тяжкого поєдинку що певною мірою відповідало дійсності. У стані надзвичайної схвильованості бідолашний став качатися по землі й ледь чутно шепотіти слова, нібито сказані свого часу пораненим лицарем Лісу.

Коли він дійшов до фрази: «О мій дядьку, благородний маркізе Мантуанський!», неподалік трапилося проходити його односельчанину, який возив збіжжя у млин. Побачивши лежачого, чоловік наблизився і поцікавився, що скоїлося. Дон Кіхоту ж, зрозуміло, привидівся вищезгаданий маркіз Мантуанський; тому він і далі цитував віршовані рядки.

Селянин здивовано вислухав цю маячню, а потім зняв із нього забрало й, витерши пилюку з його обличчя, одразу впізнав сусіда: