Міґель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

— О, я вже давно приятелюю з цим Сервантесом і знаю, що з віршами йому не таланить так само, як і в житті. Дещо у його книзі вигадано вдало, дещо пропонується, але не робиться ніяких висновків. Потрібно дочекатися другої частини, можливо, він виправиться і заслужить милосердя, у якому йому зараз відмовлено.

— Ось іще три, — сказав голяр. — «Араукана» дона Алонсо де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфо та «Монсеррат» валенсійського поета Крістóбаля де Віуреса.

— Це, — заявив священик, — найкраще з написаного героїчним віршем. Збережіть ці перлини іспанської поезії.

Врешті-решт він стомився і запропонував спалити книжки, що залишилися, не перебираючи.

У цю хвилину почувся голос Дон Кіхота:

— Сюди, сюди, хоробрі лицарі! Час вам продемонструвати міць ваших мужніх рук, інакше придворні вискочки переможуть на турнірі.

Довелося припинити огляд бібліотеки й поспішити до спальні. Виявилось, що Дон Кіхот уже прокинувся і, стоячи посеред кімнати, завдавав ударів мечем навсібіч. Ледве змогли повернути його в ліжко. Трохи вгамувавшись, він звернувся до священика:

— Погодьтеся, сеньйоре архієпископе Турпіне, вельми соромно, що так звані Дванадцять перів бездарно втратили перемогу на користь придворних лицарів, тоді як ми, мандрівні лицарі, три дні поспіль проголошувалися переможцями.

— Та годі ж бо, — заспокоював його священик. — Дасть Бог, усе буде добре. Подумайте ліпше про власне здоров’я. Здається мені, ви надто стомлені, а може, й серйозно поранені.

— Ну, це ні, — відповів Дон Кіхот. — Але те, що мене відлупцювали, сумнівів не викликає. Однак їм це так просто не минеться. А зараз краще дайте-но мені поїсти. Готуватимуся до священної помсти я пізніше.

Після легкого сніданку він знову заснув. Присутні ж вкотре подивувалися з його безрозсудності.

Того вечора економка, особливо не мудруючи, спалила геть усі книги: і ті, що валялися у дворі, і ті, що лишилися в будинку. Швидше за все, згоріли й ті, які заслуговували вічного збереження в архівах, але цьому завадили провидіння та недбалість їх дослідників. Отже, недаремно існує прислів’я, що через грішників інколи потерпають і праведники.

Одним із засобів, до якого вдалися священик та цирульник, сподіваючись подолати недуг свого приятеля, стало рішення замурувати вхід до книгосховища, щоб він не знайшов його, коли прокинеться. Якщо усунути причину, міркували вони, то наслідки, можливо, не проявляться. А тоді залишатиметься повідомити йому, що книжки разом із приміщенням викрав чарівник. Саме так і було вчинено.

Два дні по тому, піднявшись із ліжка, Дон Кіхот передусім пішов глянути на свої книги. Однак не побачивши бібліотеки, почав бродити по різних кімнатах у її пошуках. Проте даремно. Зрештою він спитав економку, де знаходиться його бібліотечна зала.

— Яка зала, ваша милосте? — буцімто здивувавшись, відреагувала підучена жінка. — Нема тепер у цьому домі ніякої бібліотеки, жодної книжки, оскільки все забрав сам диявол.

— Не диявол, а чарівник, — устряла племінниця, — котрий спустився на хмарі наступної ночі, як ви нас покинули, зліз із дракона, якого осідлав, і проник до будинку. Невдовзі він вилетів через дах, а з кімнат повалили пасма диму. Коли ми забігли всередину, то на місці бібліотеки була суцільна стіна. Нам обом також добре запам’яталось, як, відлітаючи, цей сердитий дідуган голосно крикнув, що, затаївши приховану неприязнь до хазяїна тих книг, він завдав його оселі шкоди, яка виявиться з часом. А ще він назвався мудрим Муньятóном.

— Фрестóном, — машинально поправив її Дон Кіхот.

— Не знаю, — вставила і собі слово економка, — Фрестон чи Фрітон. Пам’ятаю тільки, що ім’я закінчувалося на «тон».

— Усе правильно, — кивав головою Дон Кіхот. — Це один мудрець, мій заклятий ворог, котрий мене ненавидить, бо дізнався із древніх манускриптів, що незабаром мені доведеться зійтися в поєдинку з лицарем, до якого він прихильно ставиться. Але незважаючи на всі його підступи, я переможу того воїна; ось чому цей чарівник так гнівається. Однак спинити те, що визначили небеса, не під силу навіть йому.