Йоганн Гете - Фауст

Маргарита
Мене тоді аж кинуло у кров,
Бо зроду я ще не ходила в славі;
Я думала: невже в моїй поставі
Нечемне щось, нахабне він знайшов,
Що він до мене прямо так підходить
І жарти, мов із дівкою, заводить!
Признаюся, щось у мені в той час
Озвалось в вашу користь мимовільно;
Я гнівалась сама на себе сильно,
Що гнівалась не дуже я на вас.

Фауст
Серденько!

Маргарита
Гетьте лиш!
(Зірвала айстру і обриває пелюсточки один по одному).

Фауст
Це що? Вінок плести?

Маргарита
Ні, гра така.

Фауст
Яка?

Маргарита
Вам все на сміх звести.
(Обриває пелюстки і щось шепоче).

Фауст
Що шепчеш ти?

Маргарита
(півголосом)
Любить — не любить…

Фауст
О дивний ангел красоти!

Маргарита
(ворожить далі)
Любить — не любить, любить — не любить…
(Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи).
Любить!

Фауст
Так, дитино! І це слово квітки
Хай буде словом Бога. Любить!
Ти знаєш, що це значить? Любить!
(Схопив її за обидві руки).

Маргарита
Я вся тремчу…

Фауст
О не лякайся! Нехай мій зір,
Хай потиск рук тобі те скаже,
Що словом не сказать.
Віддатись повністю, й блаженства
Зажить, що вічним бути мусить!
Вічним! Кінець його — то був би розпач!
Ні, без кінця! Без кінця!
(Маргарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).

Марта
(надходить)
Вже поночі.

Мефістофель
Так, нам додому час.

Марта
Я довше б вас лишитися просила,
Але лихі тут люди в нас.
Неначе їм нема другого діла, —
Вони завсіди
Розглядують, що робиться в сусіди,
І пустять поговір — хоч хай хто як живе…
А наша парочка?

Мефістофель
Десь аж у тій алеї…
Прудкі метелики!..

Марта
Він закохавсь у неї.

Мефістофель
Вона у нього! Діло світове!

Маргарита
Іде!

Фауст
(увіходить)
Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаєш!
(Цілує її).

Маргарита
(обіймає його й цілує)
Голубе! Я так тебе люблю!

Фауст
(аж тупнув ногою)
Хто там?

Мефістофель
Свої!

Фауст
Ну й гад!

Мефістофель
Налюбишся потому.

Марта
(надходить)
Так, пане, пізно вже.

Фауст
Провести вас додому?

Маргарита
Та мама ж… Прощавай!

Фауст
Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!

Марта
Adieu!

Маргарита
Ми стрінемося знов.

Маргарита
Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік,
А я ж — дурнісіньке дівча,
Лиш слухаю, як він навча.
О Гретхен, Гретхен, бідна ти,
І що він міг в тобі знайти?

Фауст
(сам)
Високий духу, дав мені ти все, [42] Високий духу, дав мені ти все… — Фауст згадує Духа Землі (див. першу сцену).
Усе, чого просив я, недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ,
Дав силу — почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів
В воді, в повітрі, в тихому гаю.
Коли в бору реве-бушує буря
І падає стовбур'я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів, —
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуєш мені мене самого —
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір —
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті, —
І м'якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,
Що до богів мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхідним,
Хоч він зухвало й холодно знижає
Мене в моїх очах і обертає
Одним слівцем твої дари унівець.
Роздмухує в мені він ярий пломінь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.