Йоганн Гете - Фауст

Мефістофель
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать — воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.

Фауст
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?

Мефістофель
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.
Розстанемось — то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при дні,
А що тобі у лад, що ні —
Того тобі по носу не побачу.

Фауст
Ти що ж, за витівки всі злі
Од мене й дяки ще б хотів?

Мефістофель
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі
Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі
Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі
Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,
І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.

Фауст
Чи знаєш ти, яку снагу живущу
Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.

Мефістофель
Розкоші неземні, божисті! —
Лежать вночі десь на скалі росистій,
І землю, й небо яро обіймати,
Себе до Бога гордо підіймати,
До надр землі пустить чуттів коріння,
Вмістить в собі всіх шести днів творіння,
Утіхами незнаними упиться,
В любовнім захваті в природі всій розлиться,
Земних позбувшись тягарів,
І ввесь небесний цей порив
(робить сороміцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться.

Фауст
Бодай тебе!

Мефістофель
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в'януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нуди,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть…
«Чом я не пташка?» — їй тільки й пісень
І день, і ніч, і ніч, і день…
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне… От бач,
Яка там любов!

Фауст
Змія! Змія!

Мефістофель
(до себе)
Таки тебе впіймаю я!

Фауст
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.

Мефістофель
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдуже.

Фауст
І вдалині я все близький їй буду,
її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.

Мефістофель
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться.

Фауст
Геть, звіднику!

Мефістофель
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.

Фауст
Що за небесний рай — її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона — в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у маласенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!

Мефістофель
Знов закипів, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потішай!
В безвихідь головою ткнувсь
І думає: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширші
Ти чортом вже помазався незгірш!
Ніде нічого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до відчаю.