Жорж Санд - Консуело

І Консуело, пригорнувшись до грудей трупа, не уявляла собі, що Альберт мертвий, і не усвідомлювала всього жаху цього слова, цього видовища, цієї ідеї. Вона не вірила, що духовне життя могло так швидко зникнути й цей мозок, це серце, що перестало битися, згасли назавжди.

«Ні, — думала вона, — божественна іскра, можливо, ще жевріє, перш ніж розчинитися в лоні Бога, що допускає її для того, щоб відіслати в життя всесвіту під новим виглядом. Можливо, існує ще яке-небудь таємниче, невідоме життя в цих заледве охололих грудях. Та й хоч де б перебувала душа Альберта, вона бачить, вона розуміє, вона знає, що відбувається навколо його тлінних останків. Можливо, у моїй любові він шукає джерело для своєї нової діяльності, у моїй вірі — силу, що спонукує шукати в Богові прагнення до воскресіння».

І, поринувши в ці неясні думи, вона продовжувала любити Альберта, відкривала йому свою душу, обіцяла свою відданість, повторювала обітницю вірності, щойно дану йому перед Богом і його родиною; словом, вона продовжувала ставитися до нього й подумки й у серці своєму не як до небіжчика, якого оплакують, бо розлучаються з ним, а як до живого, чий сон охороняють доти, аж поки зустрінуть із усмішкою його пробудження.

Отямившись, Порпора з жахом згадав про те, у якому стані він залишив свою вихованку, і поспішив до неї. Він був здивований, заставши її зовсім спокійною, начебто вона сиділа в головах хворого друга. Маестро хотів було вмовити, переконати її піти відпочити.

— Не говоріть непотрібних слів перед цим заснулим ангелом, — відповіла вона. — Ідіть відпочиньте самі, дорогий мій учителю, а я відпочиваю тут.

— Ти, значить, хочеш уморити себе? — з якимось розпачем проговорив Порпора.

— Ні, друже мій, я житиму, — відповідала Консуело, — і виконаю свій обов'язок і перед ним і перед вами, але цієї ночі я не покину його ні на хвилину.

Оскільки в домі нічого не робилося без наказу каноніси, а слуги ставилися до молодого графа з марновірним страхом, то ніхто з них протягом ночі не посмів наблизитися до вітальні, де Консуело залишалася наодинці з Альбертом; Порпора ж і лікар увесь час переходили із графських покоїв то до кімнати каноніси, то до кімнати капелана. Час від часу вони заходили повідомити Консуело про стан нещасних рідних Альберта й дізнатися щодо неї самої. Їм була зовсім незрозуміла її мужність.

Нарешті над ранок усе заспокоїлося. Важкий сон здолав найсильнішу скорботу. Лікар, знесилившись, пішов прилягти. Порпора заснув у кріслі, притулившись головою до краю ліжка графа Християна. Лише Консуело не відчувала потреби забутися. Поринула у свої думи, то ретельно молячись, то захоплено мріючи, вона мала тільки одного беззмінного товариша — засмученого Цинабра; вірний пес час від часу дивився на свого хазяїна, лизав його руку й, відвикнувши вже від ласки цієї висохлої руки, знову покірно влягався, поклавши голову на нерухомі лапи.

Коли сонце, піднімаючись із-за дерев саду, опромінило своїм пурпурним світлом чоло Альберта, до вітальні ввійшла каноніса; її прихід вивів Консуело із задуми. Граф не зміг підвестися з ліжка, але барон Фрідріх машинально пройшов помолитися перед вівтарем разом із сестрою й капеланом; потім почали говорити про поховання, і каноніса, знаходячи знову сили для життєвих турбот, звеліла покликати покоївок і старого Ганса. Тут лікар і Порпора зажадали, щоб Консуело пішла відпочити, й вона скорилася, побувавши біля постелі графа Християна, що глянув на неї, немов не помічаючи. Не можна було сказати, спить він чи ні. Очі його були розплющені, дихав він рівно, але в обличчі був відсутній будь-який вираз.

Консуело, проспавши кілька годин, прокинулася й спустилася до вітальні; серце її страшенно стислося, — вона побачила кімнату спустілою. Альберта уклали на пишні ноші й перенесли до каплиці. Його порожнє крісло стояло на тому ж місці, де Консуело бачила його напередодні. Це було все, що залишилося від Альберта в цій кімнаті, яка була протягом стількох гірких днів життєвим центром усієї родини. Навіть і собаки його тут не було. Весняне сонце пожвавлювало сумні покої, і з зухвалою веселістю свистіли в саду дрозди.

Тихенько пройшла Консуело до сусідньої кімнати, двері в неї була напіввідчинені. Граф Християн продовжував лежати, на вигляд усе такий же байдужий до страшної втрати. Його сестра, що перенесла на нього всю турботу, яку до цього приділяла Альбертові, невсипно доглядала за ним. Барон безтямно дивився на поліна, що палали в каміні; тільки сльози, що мимоволі котилися по його щоках, яких він і не думав утирати, говорили про те, що, на лихо, він не втратив пам'яті.