Жорж Санд - Консуело

— Не турбуйтеся про мене, пане, — сказала вона йому. — І ви, друже мій, — переконувала вона Порпору, що в першу хвилину всю свою увагу звернув на неї. — Краще відведіть нещасних родичів. Займіться ними, думайте тільки про них, а я залишуся тут. Мертвим потрібні лише пошанування й молитва.

Графа й барона повели без усякого опору з їхнього боку. Канонісу, холодну й нерухому як труп, понесли до її кімнати, куди за нею для надання допомоги пішов Сюпервіль. Порпора, не знаючи сам, що з ним діється, спустився в сад і закрокував там як божевільний. Він задихався. Його чутливість була мовби вкладена в броню черствості, скоріше зовнішню, але з якою він уже звикся. Сцени смерті й жаху вразили його уяву, і він довго бродив при місячному світлі, переслідуваний лиховісними голосами, що співали над самим його вухом страшну похоронну пісню «Dies irae». [315]

Консуело залишилася сама біля Альберта, бо не встиг капелан приступити до молитви за покійних, як зомлів, і його також довелося віднести. Бідолаха під час хвороби Альберта уперто просиджував із канонісою біля нього всі ночі безперервно, й тепер остаточно знесилився.

Графиня Рудольштадт, стоячи на колінах біля трупа свого чоловіка, тримаючи його крижані руки у своїх, поклавши голову на серце, що перестало битися, поринула в глибоку, зосереджену задуму. Вона не відчувала в цю прощальну хвилину того, що заведено називати горем. Принаймні вона не відчувала того безвихідного суму, що неминучий при втраті істоти, потрібної нам щохвилини для нашого щастя. Любов її до Альберта не носила характеру такої близькості, і смерть його не створювала відчутної порожнечі в її житті. До нашого розпачу при втраті тих, кого ми любимо, нерідко таємно домішується любов до самого себе й малодушність перед новими обов'язками, які накладаються на нас їхньою втратою. Почасти таке почуття законне, але тільки почасти, і з ним треба боротися, хоча воно й природне. Ніщо таке не могло домішатися до врочистої печалі Консуело. Життя Альберта було чуже її життю в усіх відношеннях, крім одного — він викликав у ній необхідні для її душі почуття захвату, поклоніння і прихильності. Вона змирилася з думкою жити без нього, відреклась од усякого вияву любові, яку ще два дні тому вважала втраченою. У ній залишилися тільки потреба й бажання бути вірною священній пам'яті про нього. Альберт уже раніше немовби вмер для Консуело, і тепер він був не більше, а в деякому відношенні, можливо, навіть менш мертвий для неї, бо вона, довго спілкуючись із такою незвичайною натурою, шляхом міркувань і мріянь сама прийшла до поетичного вірування Альберта в переселення душ. Це вірування її головним чином ґрунтувалося на відразі, яку вона відчувала до ідеї бога-месника, що карає людину по смерті пеклом, і на християнській вірі у безсмертя душі. Альберт, живий, але упереджений проти неї оманними зовнішніми ознаками, зрадивши любові до неї або змучений підозрами, уявлявся їй мовби в тумані таким, що живе новим життям, неповним у порівнянні з тим, яке він хотів присвятити високій любові й непохитній довірі. А Альберт, у якого вона знову може вірити, яким може захоплюватись, Альберт, який умер на її грудях, не був мертвим для неї. Та хіба не жив він усією повнотою життя, пройшовши під тріумфальною аркою прекрасної смерті, що веде або до таємничого тимчасового відпочинку, або до негайного пробудження в більш чистому й більш сприятливому оточенні? Умерти, борючись зі своєю власною слабістю, щоб відродитися сильним, умерти, прощаючи злим, аби відродитися під впливом і покровительством великодушних сердець, умерти, терзаючись щирими докорами сумління, щоб відродитися прощеним і очищеним з усіма первісними чеснотами, — хіба це не є божественною нагородою? Консуело, втаємничена Альбертом у вчення, джерелом якого були гусити стародавньої Чехії й таємничі секти колишніх століть (а ті мали зв'язок із серйозними тлумачами думок самого Христа і його попередників), Консуело, якщо не свідомо, то в серці своєму переконана, що душа її чоловіка не відразу відірвалася від її душі, щоб забути її в недосяжних казкових емпіреях, домішувала до цього нового для неї сприйняття світу марновірні спогади свого отроцтва. Вона вірила в примар, як вірять у них діти народу. Не раз їй у сні являлася примара матері, що протегувала їй і охороняла від небезпеки. То було своєрідне вірування у вічний союз померлих душ із світом живих, бо марновірство простодушних народів, очевидно, існувало завжди як протест проти думки законодавців від релігії про остаточне зникнення людської сутності, яка або піднімається на небо, або спускається в пекло.