Жорж Санд - Консуело

Капелан ніколи не противився волі старого Християна, — у справах совісті той був для нього більшим авторитетом, аніж сам Папа Римський. Залишалося тільки переконати Консуело. Лише Альберт подумав про це, і, притягнувши до себе кохану, він зміг без сторонньої допомоги обійняти її шию своїми висохлими, легкими, як очерет, руками.

— Консуело, — прошепотів він, — у цю хвилину я читаю у твоїй душі: ти готова віддати своє життя, щоб воскресити моє. Це вже неможливо, але ти в змозі простим зусиллям волі врятувати мене для вічного життя. Я ненадовго піду від тебе, а там знову повернуся на землю шляхом нового народження. І якщо тепер, в останню годину, ти покинеш мене, я повернуся сюди в розпачі, з прокльоном, який тяжіє наді мною. Як тобі відомо, злочини Яна Жижки ще не цілком спокутувані, і лише ти, сестра моя Банда, можеш очистити мене в цій фазі мого життя. Ми — брат і сестра, а коханцями ми можемо стати тільки після того, як смерть іще раз пройде між нами. Але ми маємо заприсягтись одне одному бути чоловіком і дружиною. Погодься вимовити цю обітницю, і я зможу відродитися спокійним, сильним і вільним, як інші люди, і позбутися спогадів про мої колишні існування, що становлять моє катування, моє покарання протягом уже стількох століть. Така обітниця не зв'яже тебе зі мною в цьому житті, яке я залишу через годину, але вона з'єднає нас у вічності. Це буде ніби печаткою, що допоможе нам упізнати одне одного, коли тінь смерті послабить ясність наших спогадів. Погодься, Консуело! Буде відправлено католицький обряд, і я йду на це, тому що лише він може узаконити в очах людей наше володіння одне одним. Мені необхідно понести в могилу цю санкцію. Шлюб без схвалення батьків, на мій погляд, — шлюб недосконалий. А форма обряду має для мене мало значення. Наш шлюб буде так само нерозривний у наших серцях, як він священний у наших думках. Погоджуйся ж!

— Я згодна! — вигукнула Консуело, притуляючи губи до холодного, безкровного чола свого нареченого.

Ці слова були почуті всіма.

— Ну, поспішімо, — сказав Сюпервіль і рішуче почав квапити капелана, який одразу покликав служників і негайно заходився готувати все для здійснення обряду. Граф, трохи підбадьорившись, підійшов і сів біля сина й Консуело. Добра каноніса так гаряче подякувала нареченій за її згоду, що навіть стала перед нею на коліна й поцілувала їй руки. Барон Фрідріх тихо плакав, здавалося, не розуміючи навіть, що відбувається довкола нього. Як оком змигнути був споруджений вівтар перед каміном вітальні. Служників одпустили. Ті вирішили, що йдеться тільки про соборування і що стан здоров'я хворого вимагає, аби було якомога тихіше й якнайбільше чистого повітря. Порпора із Сюпервілем були свідками. Альберт раптом відчув такий приплив сил, що зміг вимовити ясним і звучним голосом рішуче «так» і всі слова шлюбного обряду. Родина стала гаряче сподіватися на видужання.

Заледве встиг капелан вимовити над головами молодих останню молитву, як Альберт підвівся, кинувся в обійми батька; так само стрімко й з надзвичайною силою обійняв він тітку, дядька й Порпору. Потім знову опустився в крісло, пригорнув до своїх грудей Консуело й вигукнув:

— Я врятований!

— Це останній вияв життєвих сил, останні передсмертні конвульсії, — сказав, звертаючись до Порпори, Сюпервіль, який кілька разів під час вінчання мацав пульс умираючого і вдивлявся в його обличчя.

І справді, руки Альберта розкрилися, витягнулися й упали на коліна. Старий Цинабр, який упродовж усієї хвороби спав біля ніг свого хазяїна, підвів голову й тричі жалібно завив. Погляд Альберта був спрямований на Консуело, рот його залишався напіввідкритим — мовби для того, щоб говорити з нею; легкий рум'янець з'явився на його щоках, потім той особливий відтінок, та невимовна тінь, що повільно сповзає від чола до губ, укрила його білою завісою. Протягом хвилини обличчя його набувало різного виразу все більш і більш статечної зосередженості й покірності, поки аж застигло у величному спокої й суворій нерухомості.

Безмовність жаху, що панувала над тремтячою родиною, було порушено голосом лікаря, що вимовив із похмурою врочистістю слова, на які немає відповіді:

— Це смерть!

Граф Християн упав у крісло, немов уражений громом; каноніса істерично заридала й кинулася до Альберта, ніби сподівалася своїми пестощами оживити його. Барон Фрідріх пробурмотів кілька недоладних і безглуздих слів, немов людина, що впала в тихе божевілля. Сюпервіль підійшов до Консуело, чия напружена нерухомість лякала більше, ніж бурхливий розпач інших.