Жорж Санд - Консуело

— Суспільство, пані! Ну от про нього саме мені й хотілося поговорити з вами. Суспільство не зрозуміє ні любові Альберта, ні поблажливості його родини до такої бідної дівчини, як я. Воно поставило б йому це в докір і вважало б плямою у вашому житті. А для мене це було б джерелом глузувань і, можливо, навіть ганьби, тому що, повторюю, суспільство не зрозуміє того, що в нас тут відбувається. Виходить, суспільству ніколи й не треба цього знати, як не знають і ваші служники, тому що мій учитель і пан лікар — єдині сторонні свідки нашого таємного шлюбу — ще не розголосили його й не розголосять. За мовчання вчителя я вам ручаюсь, а ви можете й мусите заручитися мовчанням лікаря. Будьте ж спокійні щодо цього, пані! Від вас залежатиме забрати таємницю із собою в могилу, і ніколи з моєї вини баронеса Амалія не запідозрить, що я маю честь бути її кузиною. Забудьте ж про останню годину графа Альберта, — це мені треба пам'ятати про нього, благословляти його й мовчати. У вас і без того достатньо причин для сліз, навіщо додавати до них горе й приниження, нагадувати вам про існування вдови вашого племінника!

— Консуело! Дочко моя! — вигукнула, ридаючи, каноніса. — Залишайтеся з нами! У вас велика душа й великий розум! Не покидайте нас!..

— Цього жадало б моє цілком віддане вам серце, — відповіла Консуело, із захватом приймаючи її ласки, — але я не можу нічого поробити, бо в противному разі нашу таємницю було б виявлено або запідозрено, що зводиться до того самого, а я знаю, що честь родини вам дорожча за життя. Дозвольте ж мені, вирвавшись негайно й без вагань із ваших обіймів, зробити вам єдину послугу, яка від мене залежить!

Сльози, пролиті канонісою наприкінці цієї сцени, полегшили страшний тягар, який пригнічував її. То були перші її сльози після смерті племінника. Вона прийняла жертву Консуело, і довіра, з якою стара поставилася до її рішення, довела, що вона нарешті оцінила шляхетність характеру дівчини. Вінцеслава розсталася з нею, поспішаючи поділитися результатом розмови з капеланом і переговорити з Порпорою та Сюпервілем про необхідність зберігати вічне мовчання.

Консуело відчула себе вільною і присвятила весь день обходу замку, саду й околиць, аби ще раз побачити місця, що нагадували їй про любов Альберта. У побожному пориві вона добулася до самого Шрекенштейну й присіла на камінь у тій страшній пустелі, де так довго смертельно страждав Альберт. Але незабаром мужність покинула її, уява розігралась, і їй почулося, начебто з-під скелі доноситься глухий стогін. Вона навіть не посміла зізнатися собі, що виразно чує цей стогін. Позаяк Альберта й Зденка вже не було в живих, такий обман слуху міг бути лише чимось хворобливим, згубним. І Консуело поспішила піти звідти. Підходячи присмерком до замку, вона зустріла барона Фрідріха, що вже міцніше тримався на ногах і трохи пожвавішав під час улюбленого ним полювання. Єгері, що супроводжували його, ретельно заганяли дичину, прагнучи викликати в ньому бажання її підстрелити. Він усе ще цілився вірно, здобич же підбирав зітхаючи.

«Ось він житиме й утішиться», — подумала молода вдова.

Каноніса вечеряла або удавала, що вечеряє, у кімнаті брата. Капелан, який підвівся з ліжка, щоб піти до каплиці помолитися біля тіла покійного, спробував було сісти за стіл, але в нього був жар, і на самому початку вечері він відчув себе погано. Сюпервіль був голодний, і необхідність кинути гарячий суп та вести каноніка до його кімнати мимоволі викликала в нього вигук, у якому відчувалася досада:

— Бувають же такі слабкі, позбавлені мужності люди! Тут тільки двоє чоловіків — каноніса й синьйора!

Незабаром він повернувся, вирішивши не брати особливо близько до серця нездоров'я бідного священика, і разом із бароном віддав належне вечері. Порпора, страшно пригнічений, хоча він і приховував це, був не в змозі відкрити рота ні для розмов, ні для їжі. А Консуело думала тільки про останню вечерю за цим самим столом, коли вона сиділа з Альбертом і Андзолето…

Потім разом із учителем вона зайнялася готуванням до від'їзду. Коней було замовлено на четверту годину ранку. Порпора не хотів було лягати, але здався на прохання й умовляння прийомної дочки, що боялась, як би він теж не занедужав. Бажаючи переконати його, Консуело запевнила, що сама також засне. Перед тим як розійтися по своїх кімнатах, вони вирушили до графа Християна. Він спокійно спав, і Сюпервіль, який жадав скоріше покинути цю сумну обитель, запевняв, що в старого немає більше жару.