Жорж Санд - Консуело

— Це правда, пане? — злякавшись необачності лікаря й відкликавши його вбік, запитала Консуело.

— Присягаюся вам, — відповів він, — цього разу він урятований; одначе мушу попередити вас, що взагалі він не дуже-то довго протягне. У цьому віці не відчувають так гостро горя в першу хвилину, але трохи пізніше туга й самотність його доконають. Це тільки відстрочка. Отже, будьте насторожі; адже не серйозно ж, справді, відмовилися ви від своїх прав?

— Цілком серйозно, запевняю вас, пане, — відповіла Консуело. — І мене дуже дивує, що ви ніяк не можете повірити такій простій речі.

— Дозвольте мені, пані, сумніватися в цьому до смерті вашого свекра. А поки ви зробили велику помилку, відмовившись од коштовностей і титулу. Ну, нічого! У вас є на це свої причини, в які я не входжу, але думаю, що така врівноважена особа, як ви, не може вчинити легковажно. Я дав слово честі зберігати сімейну таємницю й чекатиму, коли ви мене від нього звільните. У свій час і у своєму місці мої показання будуть вам корисні. Можете на них розраховувати. Ви завжди знайдете мене в Байрейті, якщо Богові завгодно буде продовжити моє життя, і в надії на це, графине, цілую ваші ручки.

Сюпервіль попрощався з канонісою, запевнивши, що ручається за життя хворого, написав останній рецепт, одержав велику суму грошей, яка здалася йому, одначе, незначною в порівнянні з тією, що він її сподівався витягнути в Консуело, слугуючи її інтересам, і о десятій годині вечора покинув замок, вразивши та обуривши Консуело своїм користолюбством.

Барон пішов спати, почуваючись набагато краще, ніж напередодні.

Каноніса звеліла поставити для себе ліжко біля Християна. Дві покоївки чергували в цій кімнаті, двоє служників — у капелана і старий Ганс — у барона.

«На щастя, убогість і прикрості не збільшують їхнього горя, — подумала Консуело. — Але хто ж буде біля Альберта в цю похмуру ніч, під зводами каплиці? Я — позаяк це моя друга й остання шлюбна ніч!»

Вона виждала, поки все стихло й спорожніло в замку, і коли пробило північ, засвітила маленьку лампу й пішла до каплиці.

У кінці галереї, що вела до каплиці, вона наткнулася на двох служників замку. Спочатку її поява дуже їх злякала, але потім вони зізнались їй, чому вони тут. Їм звелено було відчергувати чверть ночі біля тіла пана графа, але страх перешкодив їм, і вони зволіли чергувати й молитися біля дверей.

— Який страх? — запитала Консуело; її образило, що такий великодушний хазяїн уже не збуджує у своїх служниках іншого почуття, крім жаху.

— Що поробиш, синьйоро, — відповів один зі служників; їм і на думку не спадало, що перед ними вдова графа Альберта, — у нашого молодого пана були незрозумілі знайомства й зносини зі світом духів. Він розмовляв із померлими, знаходив сховані речі, не бував ніколи в церкві, їв разом із циганами… словом, важко сказати, що може трапитися з тим, хто проведе нинішню ніч у каплиці. Хоч убийте, а ми не залишилися б там. Гляньте на Цинабра! Його не впускають до священного місця, і він цілий день пролежав біля дверей, не ївши, не рухаючись і не виючи. Він прекрасно розуміє, що там його хазяш і що він мертвий. Тому-то пес жодного разу й не просився до нього. Але тільки-но пробило північ, тут він став метатися, обнюхувати, скребтися у двері й підвивати, немов почуваючи, що хазяїн його там не сам і не лежить спокійно.

— Ви жалюгідні дурні! — з обуренням відповіла Консуело. — Якби у вас було серце тепліше, розум ваш не був би таким слабким! — і вона ввійшла до каплиці, на превеликий подив і жах боягузливих сторожів.

Удень Консуело не хотіла бачити Альберта. Вона знала, що він оточений усією пишністю католицької обрядовості, і боялася розгнівати його душу, що продовжувала жити в її душі, беручи хоча б зовнішню участь в обрядах, які він завжди відкидав. Консуело чекала цієї хвилини. Приготувавшись до похмурої обстановки, якою мала оточити покійного католицька церква, вона підійшла до катафалка й почала дивитися на Альберта без страху. Вона вважала б образою дорогих, священних останків виявити почуття, що було б таким важким для померлих, якби вони могли довідатися про нього. А хто може нам поручитися, що їхня душа, відірвавшись від трупа, не бачить нашого жаху й не відчуває через це гіркої скорботи? Боятися мертвих — огидна слабість. Це найповсякденніше й найжорстокіше блюзнірство. Матері цього остраху не знають.

Альберт лежав на ложі з парчі, прикрашеному по чотирьох кутах фамільними гербами. Голова його спочивала на подушці чорного оксамиту, всіяного срібними блискітками. З такого ж оксамиту був споруджений балдахін. Потрійний ряд свічок освітлював його бліде обличчя, спокійне, чисте, мужнє; здавалося, начебто він мирно спить. Останнього з Рудольштадтів, за звичаєм їхньої родини, одягли в старовинний костюм його предків. На голові була графська корона, збоку — шпага, у ногах — щит із гербом, а на грудях — розп'яття. Довге волосся й чорна борода довершували його подібність із давніми лицарями, чиї статуї, розпростерті на могилах його предків, спочивали навколо. Підлога була посилана квітами, і пахощі повільно згоряли в позолочених курильницях, що стояли по чотирьох кутах його смертного ложа…