Жорж Санд - Консуело

— Ти вже досить заплатив мені своєю вдячністю, а твоєї самовідданості мені не треба.

— От і пан Порпора повернувся. Пам'ятайте, синьйоро: я маю честь вас знати тільки як служник, наданий у ваше розпорядження моїм хазяшом.

Наступного дня наші мандрівники, піднявшись рано-вранці, не без труднощів дісталися до полудня замку Росвальд. Він був розташований високо, на схилі найкрасивіших гір у Моравії, і так добре захищений від холодних вітрів, що тут уже відчувалася весна, у той час як навколо за півмилі від замку панувала ще зима. Хоча погода на той час і стояла прекрасна, дороги були ще дуже мало придатні для їзди. Але графа Ґодіца ніщо не могло зупинити, й неможливе було для нього жартом; він уже прибув і розпорядився, щоб сотня грабарів вирівняла дорогу, якою наступного дня мав проїхати величний поїзд його шляхетної дружини. Може, він виявив би себе більш уважним і дбайливим чоловіком, поїхавши разом з нею, але головна суть полягала зовсім не в тому, щоб вона по дорозі не зламала собі ноги й руки, а в тому, щоб улаштувати свято на її честь. Жива чи мертва, вступаючи у володіння росвальдським палацом, вона мала зустріти пишний прийом і не менш пишні звеселяння.

Не встигли переодягтися наші мандрівники, як граф наказав подати їм розкішний обід у гроті, оздобленому мохом і мушлями, де велика піч, схована між штучних скель, поширювала приємну теплоту. На перший погляд це місце здалося Консуело чарівним. Краєвид, що відкривався із грота, був дійсно чудовий. Природа нічого не пошкодувала для Росвальда. Круті мальовничі гори, вічнозелені ліси, численні джерела, чудовий пейзаж, неосяжні луги — всього цього, з комфортабельним замком на додачу, було зовсім досить, аби вийшла ідеальна заміська резиденція. Та незабаром Консуело помітила, якими вигадливими витівками граф ухитрився спотворити божественну природу. Грот був би чарівний, якби його не псували вікна, що робили його схожим на неоковирну їдальню; оскільки козолист і березка ледь починали випускати бруньки, двері й віконні рами були повиті штучним листям і квітами, — і це створювало претензійний несмак; серед мушель і сталактитів, що трохи постраждали від зимових холодів, проглядали штукатурка й замазка, за допомогою яких вони були вправлені в скелі, а від жару грубки, що випаровувала залишки вологи зі зводу, вона капала на голови гостей у вигляді брудного нездорового дощу; але граф начебто й не зауважував цього. Порпору це дратувало, і він двічі-тричі брав капелюх, не наважуючись, одначе, попри велике бажання, насунути його на голову. Особливо боявся він, щоб Консуело не застудилась, і квапився покінчити з їжею, мотивуючи свою поспішність тим, що згоряє від нетерпіння познайомитися з творами, якими він має диригувати наступного дня.

— Про що ви так турбуєтеся, дорогий маестро? — сказав йому граф, великий любитель попоїсти й охочий нескінченно розповідати, як він замовив і придбав ті або інші розкішні й рідкісні предмети своєї сервіровки. — Таким майстерним і досвідченим музикантам, як ви, потрібно не більше півгодини, щоб увійти в курс справи. Музика моя проста і природна. Я не належу до тих композиторів-педантів, які прагнуть вразити вас складними, вигадливими гармонійними сполученнями. У селі потрібна проста музика, пасторальна. Я шанувальник тільки природних і легких пісень; вони до смаку й маркграфині. Побачите, все піде як по маслу. Притому ми не втрачаємо часу. Поки ми снідаємо, мій дворецький підготовляє все відповідно до моїх наказів: хористи будуть на місці й усі музиканти — на своєму посту.

У той час як його ясновельможність говорив, йому доповіли, що два іноземні офіцери, що подорожують у тутешніх місцях, просять дозволу ввійти й привітати графа, бажаючи дістати від нього дозвіл оглянути палац і сади Росвальда.

Граф звик до таких відвідин, і ніщо не могло йому зробити більшої приємності, як самому служити cicerone [300]допитливим відвідувачам, показуючи їм принадності своєї резиденції.

— Нехай увійдуть! Ласкаво просимо! — вигукнув він. — Поставте прибори й проведіть їх сюди.

Через кілька хвилин увійшли два офіцери. На них була прусська форма. Той, що йшов першим і був мовби ширмою, за якою, здавалося, намагався сховатися його товариш, був невеликого зросту, з доволі похмурим обличчям. Його довгий товстий ніс, позбавлений шляхетності, ще більше підкреслював некрасивий, запалий рот і майже цілковиту відсутність підборіддя. Деяка сутулуватість надавала старечого вигляду його фігурі, затягнутій у незграбний формений мундир, придуманий Фрідріхом. А тим часом чоловікові цьому було ніяк не більше сорока років. У нього була дуже смілива хода, а коли він зняв потворний капелюх, що закривав обличчя до самого носа, відкрилося велике, розумне чоло мислителя, рухливі брови й дивно ясні й живі очі. Погляд цих очей перетворював його, як сонячні промені, що забарвлюють і надають краси найпохмурішим прозаїчним ландшафтам. Здавалося, він виростав на цілу голову, коли блискали очі на його безкровному, виснаженому й неспокійному обличчі.