Жорж Санд - Консуело

Метастазіо полюбив Йосифа, допоміг йому вдосконалитися в італійській мові й своїми добрими порадами та великодушною турботою трохи полегшив юнакові розлуку з Порпорою.

Але довго ще Йосиф сумував і побивався, перш ніж звикся з відсутністю Консуело.

Вона також була засмучена й жалкувала за таким милим, таким вірним другом; але в міру того як мандрівники просувалися в глиб Моравських гір, до неї знову поверталися мужність, запал і поетична вразливість. Нове сонце сходило над її життям. Звільнена від усяких уз, від усякого владарювання, далекого її мистецтву, вона вважала, що зобов'язана цілком віддатися йому. Порпора, до якого повернулися колишні надії й веселий настрій молодості, захоплював своїм красномовством; і шляхетна дівчина, не перестаючи любити Альберта і Йосифа, як двох братів, яких вона сподівалася знову знайти в царстві Божому, відчула себе легкою, немов жайворонок, який піднімається з піснею до неба на зорі прекрасного дня.

Уже на другому перегоні Консуело впізнала у служникові, що супроводжував її й, сидячи на козлах, розплачувався із провідниками або розпікав за повільність форейторів, того самого гайдука, що доповів їм про прибуття графа Ґодіца, коли власник Росвальда приїздив запропонувати їй розважальну поїздку до свого маєтку. Цей високий, міцний хлопець, що все дивився на неї нишком та, очевидно, бажав і в той же час боявся з нею заговорити, зрештою звернув на себе її увагу.

Якось уранці Консуело снідала на відлюдному постоялому дворі біля підніжжя гір, а Порпора, поки відпочивали коні, пішов прогулятись у надії знайти яку-небудь музичну фразу. Раптово вона повернулася до слуги, що їх супроводжував, коли той подавав їй каву, і суворо й сердито впритул подивилася на нього. І в гайдука з'явився на обличчі такий жалібний вираз, що вона не могла стриматися від сміху. Квітневе сонце виблискувало на снігу, який іще покривав гори, і наша юна мандрівниця була в чудовому настрої.

— От лихо! Ваша милість, мабуть, не зволить упізнати мене, — заговорив нарешті таємничий гайдук, — я ж завжди впізнав би вашу милість, якби навіть ви були переодягнені в турка або в прусського єфрейтора, а тим часом бачив-то я вашу милість усього яку-небудь хвилину, зате в яку хвилину мого життя!

Із цими словами він поставив на стіл принесену ним тацю і, наблизившись до Консуело, статечно перехрестився, а потім опустився на коліна й поцілував підлогу біля її ніг.

— А! — вигукнула Консуело. — Дезертир Карл, чи не так?

— Так, синьйоро, — відповів Карл, цілуючи простягнену йому руку, — принаймні мені так веліли називати вас, хоча я все-таки не можу розібрати гарненько, хто ви — чоловік чи дама.

— Правда? Чому ж у тебе такі сумніви?

— Та тому, що я бачив вас хлопчиком, а відтоді — хоч і впізнав вас одразу — ви стали настільки схожі на молоденьку дівчину, наскільки раніше були схожими на хлопчика. Але це нічого не значить: будьте ким хочете; ви мені надали допомогу, яку я ніколи в житті не забуду. І якби наказали ви мені кинутися вниз із тієї вершини, я кинусь, якщо вам це зробить приємність.

— Мені нічого не треба, милий мій Карле, крім того, щоб ти був щасливий і насолоджувався своєю волею. Ти ж вільний і, гадаю, знову полюбив життя?

— Вільний, так, — мовив Карл, похитуючи головою, — але чи щасливий?.. Я поховав мою бідолашну дружину.

Очі чуйної Консуело стали вологими, коли вона побачила, як сльози заструменіли по грубих щоках бідолашного Карла.

— Ах! — сказав він, ворушачи рудими вусами, з яких сльози скочувались, як дощ із куща. — Вона занадто перемучилася, сердега! Горе, яке вона пережила, коли мене вдруге відвезли пруссаки, довга подорож пішки, коли вона вже була дуже хвора, потім радість побачення зі мною — все це підірвало її сили, і вона померла через тиждень після прибуття до Відня, де я її розшукував, а вона завдяки вашій записці знайшла мене за допомогою графа Ґодіца. Цей великодушний вельможа послав їй свого доктора і дав грошей, але нічого не допомогло: вона, розумієте, втомилася жити й вирушила відпочивати на небо, до милосердного Господа Бога.

— А твоя дочка? — запитала Консуело, думаючи навести його на більш утішні думки.

— Дочка? — перепитав він із похмурим, трохи розгубленим виглядом. — Прусський король убив і її.

— Як убив? Що ти говориш?

— Та хіба не прусський король убив її матір, заподіявши їй стільки горя? Ну от і дочка пішла слідом за матір'ю. З того самого вечора, коли вони бачили, як мене побили до крові, зв'язали й повели вербувальники, а самі залишилися напівмертвими на дорозі, крихітку не переставала трясти лихоманка. Утома й нестаток у дорозі доконали обох. Коли ви зустріли їх на мосту при в'їзді в якесь австрійське сільце, у них тоді вже два дні й ріски в роті не було. Ви дали їм грошей, повідомили про мій порятунок, ви все зробили, щоб їх утішити й вилікувати, — вони розповідали мені, — але було занадто пізно. Після того як ми зустрілись, їм ставало все гірше й гірше, і саме в той момент, коли ми могли бути щасливі, їх обох віднесли на цвинтар. Не осіла ще земля на могилі моєї дружини, як довелося розкопувати її, щоб опустити туди наше дитя. І ось тепер із милості прусського короля Карл один як палець на світі!