Жорж Санд - Консуело

— Ні, бідолашний мій Карле, ти не всіма покинутий, у тебе залишилися друзі, яким завжди будуть близькі твої нещастя й твоє добре серце.

— Так, я знаю. Є на світі добрі люди, і ви з їх числа. Але що мені тепер потрібно, коли в мене більше немає ні дружини, ні дитини, ні вітчизни! Адже я ніколи не буду почуватися в безпеці на батьківщині. Ці розбійники, які двічі приходили за мною, занадто добре знають мої гори. Залишившись один на світі, я відразу ж став розпитувати, чи немає в нас зараз війни, чи не передбачається вона незабаром. У моїй голові міцно засіла думка боротися проти Пруссії, щоб убити якнайбільше пруссаків. О! Святий Вінцеслав, покровитель Чехії, вже направив би мою руку, і я впевнений, що жодна куля, вилетівши з моєї рушниці, не пропала б марно! Я говорив собі: либонь Бог допоможе мені зустріти в якій-небудь ущелині прусського короля, і тоді… навіть якщо він буде закований у панцир, як сам архангел Михаїл… навіть якщо доведеться мені гнатися за ним, як собаці по сліду вовка… Але я довідався, що мир установився надовго. І тоді все мені обридло, і я вирушив до його ясновельможності графа Ґодіца, щоб подякувати йому й попросити не клопотатися за мене перед імператрицею, як він мав намір зробити. Я хотів було покінчити із собою, але граф був так добрий до мене, а принцеса Кульмбахська, його пасербиця, якій він по секрету розповів усю мою історію, наговорила мені стільки прекрасних слів відносно обов'язку християнина, що я вирішив жити й пішов до них на службу, де, по правді сказати, мене занадто добре годують і занадто добре обходяться зі мною за те незначне, що мені доводиться робити.

— А тепер скажи мені, дорогий Карле, як міг ти мене впізнати? — запитала Консуело, витираючи очі.

— Так ви ж приїздили один раз співати до моєї нової хазяйки, маркграфині. Я бачив, як ви пройшли вся в білому, і відразу ж упізнав вас, хоч ви й перетворилися на панянку. Бачите, я не дуже-те добре пам'ятаю місця, по яких проходив, імена людей, із якими зустрічався, а от обличчя ніколи не забуваю. Я тільки хотів було перехреститись, як побачив, що за вами йде молодик, — я впізнав у ньому Йосифа, — але замість того, щоб бути вашим хазяїном, яким я бачив його у хвилину свого звільнення (адже тоді малий був одягнений краще за вас), він перетворився на вашого слугу й залишився в передпокої. Він не впізнав мене, а оскільки пан граф заборонив мені хоч одним словом обмовитися будь-кому про те, що зі мною трапилось (я так ніколи й не довідався й не запитував чому), я не заговорив із предобрим Йосифом, хоча мені й дуже хотілося кинутися йому на шию. Майже зараз же він пішов до іншої кімнати. Мені ж було наказано залишатися в тій, де я перебував, — а гарний слуга виконує те, що йому звелено. Але коли всі роз'їхалися, камердинер його ясновельможності, що користується його повною довірою, сказав мені: «Карле, ти не розмовляв із цим маленьким лакеєм Порпори, хоча й упізнав його, і добре зробив. Пан граф буде тобою задоволений. Що ж стосується панянки, що співала сьогодні…» — «О! Я її теж упізнав! — вигукнув я. — І теж нічого не сказав». — «Ну, і знов-таки ти добре вчинив, — додав камердинер. — Пан граф не хоче, аби знали, що вона їздила з ним у Пассау». — «Це мене не стосується, — заперечив я, — але тебе ж можу я запитати, як визволила вона мене з рук пруссаків?» Тоді Генріх (а він же там був) розповів мені, як усе сталось, як ви бігли за каретою пана графа і як, коли вам нічого було вже боятися за самих себе, ви наполягали на тому, щоб він звільнив мене. Ви також дещо говорили про це мош бідолашній дружині, а вона передала мені. Умираючи, дружина благословляла вас, припоручала вас Богові. «Ці бідолашні діти, — сказала вона, — на вигляд такі ж нещасні, як і ми, віддали мені все, що мали, і плакали так, начебто ми їм рідні». Ну, і от, коли я побачив, що Йосиф служить у вас, і мені було доручено віднести йому гроші від його ясновельможності, у якого він якось увечері грав на скрипці, я вклав у конверт кілька дукатів — перші зароблені мною в цьому будинку. Він не довідався про це, та й мене не впізнав. Але якщо ми повернемося до Відня, я зроблю так, щоб він ніколи не бідував, поки я заробляю.

— Йосиф більше не служить у мене, мій милий Карле; він мій друг і тепер уже не бідує: він музикант і легко буде заробляти собі на життя. Не обділяй же себе заради нього.

— Що стосується вас, синьйоро, то я так мало можу зробити, щоб довести вам свою вдячність: адже ви, кажуть, велика акторка; але майте на увазі, якщо коли-небудь вам знадобиться служник, а ви не матимете змоги йому платити, зверніться до Карла й розраховуйте на нього. Він буде служити вам даром, і для нього буде щастям, що він може працювати на вас.