Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

— Це молоді мисливці, — зауважила дівчина.

— Вони провалюються по самі стегна, — сказав Смок. — Сьогодні їм уже не вибратися на твердий сніг. Ми випередимо їх на кілька годин. Гайда, Маккене. Мерщій. Їстимем, коли вже не зможемо йти далі.

Маккен аж застогнав, але в кишені в нього вже не було оленячого сала, і він поплентався слідом за ними, уперто тримаючись позаду.

Вони знову йшли долиною, але ще на більшій висоті; тут крига почала ламатися під ногами тільки о третій годині дня, а на цей час вони добулися в тінь попід горою, де сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони зупинилися, дістали відібране в Маккена сало і, жуючи, пішли далі. М'ясо геть наскрізь промерзло, і його можна було їсти, лише розігрівши на вогні; зате сало кришилося в роті й трохи втишувало нестерпний голод.

На дев'яту годину, коли небо затягло хмарами й тривалі сутінки перейшли, нарешті, в непроглядну темінь, утікачі отаборилися у гайку карликових ялинок. Маккен жалібно скиглив. За дев'ять років життя в Арктиці він нічого не навчився: дорогою Маккен наковтався снігу й тепер, мало що втомлений цілоденним переходом, то ще мусив терпіти біль у пересохлому запаленому горлі. Скоцюрбившись коло багаття, він стогнав і зойкав, поки Смок з Лабіскві лаштували на ніч спальні хутра.

Лабіскві була невтомна, вона знов і знов дивувала Смока своєю невичерпною енергією, силою тіла й духу. І бадьорість її не була силувана. Щоразу, зустрівшися з ним очима, вона всміхалася, а коли ненароком торкалась його руки, то пестливо затримувала на ній свою долоню. Та тільки-но погляд дівчини звертався до Маккена, як обличчя її ставало тверде й безжальне, а в очах спалахував ворожий вогник.

Вночі знявся вітер зі снігом; цілий наступний день вони наосліп пробиралися крізь хугу і не помітили струмка, річищем якого треба було завернути до перевалу на заході. Два дні проблукали вони в горах, аж нарешті вибралися туди, де весна ще й не починалася навіть.

— Індіяни загубили наш слід, то чом би нам хоч день не перепочити? — благав Маккен.

Але дозволити собі таке вони не могли. Смок і Лабіскві добре усвідомлювали небезпеку. Вони заблудили високо в горах, де не було ніякої дичини, ніякого бодай сліду. День у день пробиралися вони карколомними зламами гір, лабіринтами ущелин та долин, що майже ніколи не приводили на захід. Потрапивши в таку ущелину, вони мусили йти до кінця, тому що обабіч стриміли обмерзлі шпилі та крутовизни, грізні й неприступні. Неймовірні труднощі долали вони, холод знесилював їх, проте їм довелося ще більше урізати свою мізерну денну пайку харчів.

Якось уночі Смока розбудили звуки боротьби. Хтось хрипів і задихався на тому місці, де спав Маккен. Смок копнув ногою багаття і при світлі його побачив Лабіскві: схопивши ірландця за горло, вона силкувалася вирвати в нього з зубів шматок м'яса. Смок побачив, як дівчина блискавичним рухом вихопила ножа з піхов у себе на поясі.

— Лабіскві! — владно гукнув він. Її рука завмерла в повітрі.

— Не треба, — сказав він, підійшовши до неї.

Вона аж тремтіла з гніву й ще якусь мить вагалася, та потім неохоче опустила руку й сунула піж у піхви. Немов побоюючись, що не зможе стриматися, дівчина відійшла до багаття й підкинула гілля у вогонь. Маккен сів і, пойнятий ляком та люттю, щось забелькотів, зриваючись то на скиглення, то на гарчання.

— Де ти взяв м'яса? — спитав Смок.

— Обшукай його, — сказала Лабіскві.

Це були її перші слова, бо голос їй і досі уривався з ледь стримуваного гніву.

Маккен спробував було пручатися, але Смок скрутив його, обшукав і витяг у нього з-під пахви шмат оленини, захований, щоб одігріти. Лабіскві тим часом кинулася до Маккенового мішка й розв'язала його. Раптовий її вигук примусив Смока озирнутися. З мішка посипалися мох, глиця, тріски — всіляке сміття, що він понапихав туди замість м'яса, аби мішок став легший, але форму й розміри зберігав ті самі.

Лабіскві знов схопилася за ножа й кинулась до негідника, але Смок зупинив її, й вона обм'якла в його обіймах, схлипуючи з безсилої люті.

— Коханий мій, я ж через м'ясо, — задихаючись казала вона. — Я б убила його за тебе, за твоє життя. Псяюра! Тож він тебе пожирає!

— Нічого, ми ще поживемо, — заспокоював її Смок. — Тепер він нестиме борошно. Не буде ж він його їсти сире! А як спробує, то я сам його вб'ю, бо він пожиратиме й твоє життя, не тільки моє. — Він пригорнув її до себе. — Люба, вбивати — це чоловіча робота, а не жіноча.

— Ти б розлюбив мене, якби я вбила цього псяюру? — здивувалася вона.