Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Водночас Смок пізнавав і самого себе. Він згадував усе, що знав про Джой Гастел, і зрозумів, що кохає її. Але й Лабіскві була дорога його серцю. А що це означало, як не кохання? Чи можна назвати це почуття якось інакше, не принизивши його? Ні, це кохання, і ніщо інше. Виходить, він схильний до багатоженства! Це відкриття вразило його до глибини душі. Колись серед сан-франціської богеми він чував розмови про те, що можна бути закоханим одразу в двох чи й трьох жінок. Тоді він цьому не повірив. Та й як він міг повірити, не зазнавши цього на власному досвіді? Але тепер — інша річ. Тепер він і справді кохає одразу двох, і хоча частіше йому здавалося, що почуття до Джой Гастел переважає, деколи він ладен був заприсягтися, що Лабіскві йому любіша.

— У світі, мабуть, багато жінок, — сказала вона йому якось. — І жінки люблять чоловіків. Певно, і тебе любило багато жінок. Розкажи мені про них.

Він нічого не відповів.

— Розкажи мені, — наполягала вона.

— Я ніколи не був одружений, — ухильно відповів він.

— І в тебе більш нікого немає? Немає за горами іншої Ізольди?

І тут Смок остаточно переконався, що він боягуз. Він збрехав. Хоч і всупереч своїй волі, але збрехав. Він похитав головою, повільно, ласкаво всміхнувся — і сам, напевно, здивувався б, якби побачив, яка ніжність відбилася на його обличчі, коли Лабіскві аж засяяла від щастя.

Він намагався знайти собі виправдання, вигадував для себе заспокійливі й, безперечно, лицемірні докази, але він і справді не був такий бездушний, щоб безжально розбити серце цієї наївної дівчини.

Снас теж бентежив його. Чорні ватагові очі все помічали, і він не звик кидати слів на вітер.

— Хіба є такий батько, що прагне видати дочку заміж? — казав він Смокові. — В усякому разі, не той, що має хоч трохи уяви. Це боляче. Повірте, навіть подумати про це боляче. Проте так заведено в житті — і Маргеріт теж мусить колись одружитися.

Запала мовчанка, і Смок уже вкотре спитав себе, яка ж таємниця оповиває Снасове минуле.

— Я людина брутальна й жорстока, — вів далі Снас. — Але закон — це закон, і я справедливий. А тут, для цих первісних людей, я — і закон, і суддя. Ніхто не насмілиться мені перечити. І до того ж я батько, і прокляттям моїм є власна моя уява.

Чим мав завершитися цей монолог, Смок так і не дізнався, бо його урвало голосне гарчання й сріблястий сміх з намету, де Лабіскві гралася з нещодавно впійманим вовченям. Болісна гримаса скривила Снасове обличчя.

— Дарма, я це переживу, — похмуро пробурмотів він. — Маргеріт повинна вийти заміж, і це наше з нею щастя, що ви потрапили до нас. На Чотириокого надії було мало. А про Маккена і взагалі шкода мови, тож я мусив зіпхнути його за жінку, що розпалювала своє багаття двадцять років поспіль. Якби не ви, довелося б Маргеріт вийти за індіянина. Лібаш міг би стати батьком моїх онуків!

У цю мить Лабіскві з вовченям на руках вийшла з намету до багаття, аби подивитись на того, хто притягав дівчину, мов магніт, — і очі в неї сяяли коханням, якого ніхто не навчив її приховувати.

— Послухай-но, — сказав Маккен. — Надходить весна, і сніг береться корою. В горах, щоправда, бувають хуговії, та все-таки як на мене, тепер саме пора «вирушати в дорогу. Я ті хуговії добре знаю, тож із будь-ким іншим не наважився б тікати, тільки з тобою.

— Сиди вже й не рипайся, — відказав Смок. — Який там з тебе втікач, коли ти навіть ходити не вмієш! Квач ти, та й годі. Ні, як я вже надумаю втікати, то втікатиму сам. А може, й не надумаю, — щось мене нікуди й не тягне. Оленина мені смакує, а скоро й літо, лосось надійде.

Снас сказав Смокові:

— Ваш приятель помер. Мої мисливці не вбивали його. Вони знайшли його труп, він замерз у горах, коли настали перші весняні хуртовини. Звідси жодна жива душа не втече. Коли ми справлятимемо ваше весілля?

І Лабіскві:

— Я весь час бачу — в тебе на обличчі і в очах туга. Я так добре знаю твоє обличчя! На шиї під вухом у тебе рубчик. Коли ти радієш, кутики твого рота піднімаються вгору. А коли тебе бере смуток, кутики опускаються. Коли ти всміхаєшся, біля очей твоїх збираються три-чотири зморшки. А коли смієшся, — їх цілих шість. Іноді буває навіть сім, я лічила. А' тепер немає жодної. Я ніколи не читала книжок. Я не вмію читати. Але Чотириокий багато чого навчив мене. Я правильно говорю по-англійському. Це він мене навчив. Я бачила і у нього в очах тугу, наче голод, — тугу за великим світом. Він часто тужив за тим світом. Дарма що тут було добре м'ясо, і риби вдосталь, і ягід, і корінців, і навіть борошно бувало — нам його часто приносять їжатці й лускви в обмін за хутро. Та все-таки він тужив за тим світом. Невже ваш світ такий гарний, що й ти за ним тужиш? Чотириокий нічого тут не мав. А ти ж маєш мене. — Вона зітхнула й похитала головою. — Чотириокий, навіть помираючи, тужив за тим світом. Може, тебе теж, якщо ти залишишся тут назавжди, вб'є така сама туга? Шкода, що я зовсім не знаю, який він, отой ваш світ. Ти хочеш утекти туди?