Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Сніг, що підтанув напередодні, за ніч узявся міцною корою, і лижви легко й швидко ковзали по його поверхні.

— Криївка там, між тими деревами, — сказала Смокові Лабіскві.

І ту ж мить, здригнувшися з несподіванки, вона схопила його за руку. Між деревами весело стрибало полум'я невеликого багаття, а перед ним сидів навпочіпки Маккен. Лабіскві сказала щось крізь зуби по-індіянському — мов батогом ляснула — і Смок пригадав, що Чотириокий називав її пантерою.

— Я так і знав, що ви спробуєте втекти без мене, — сказав Маккен, коли вони підійшли ближче, і його запалені очиці хитро зблиснули. — Але я не спускав дівчини з ока, і коли вона сховала тут лижви й харчі, я теж зібрався. Я прихопив з собою і вузькі лижви, і плетені, й харчів для себе. Багаття? Не бійтеся, його не помітять. У таборі всі хроплять і десяті сни бачать, а я б тут без вогню замерз, дожидаючись. То як — уже вирушаємо?

Лабіскві скинула зляканий погляд на Смока і, відразу ж наважившись, заговорила. У своєму коханні вона була наївна, мов дитина, але тепер у словах її вчувалася рішуча вдача жінки, яка звикла покладатися на власні сили.

— Ти псяюра, Маккене, — просичала вона, і очі її спалахнули гнівом. — Я знаю твій замір: якщо не візьмемо тебе з собою, ти піднімеш увесь табір. Гаразд. Ми беремо тебе. Але ти знаєш мого батька. А я така сама, як він. Ти робитимеш усе нарівні з нами. І слухатимешся наказів. А якщо спробуєш учинити якусь підлість — не обберешся лиха.

Маккен глянув на неї, і в його свинячих очицях промайнули страх і зненависть, а в очах Лабіскві, звернених до Смока, була вже знову промениста ніжність.

— Правильно ж я йому сказала? — спитала вона.

Світанок застав їх у передгір'ї, що відокремлювало пагористу рівнину від. гірського масиву. Маккен натякнув, що непогано було б поснідати, але на його слова не звернули уваги. Перекусити можна й пізніше, після полудня, коли сніг підтане під ногами.

Гори здіймалися все вище, і річище замерзлого струмка тяглося через дедалі глибші й глибші ущелини. Ознак весни було тут ще менше, хоча в одній ущелині спінена вода вже вибивалася з-під криги, і двічі вони натрапляли на кущі карликуватої лози з ледь набряклими бруньками.

Лабіскві розповіла Смокові, яку дорогу вона обрала, і як сподівається збити зі сліду переслідувачів. З рівнини є тільки два виходи — на захід і на південь. Спас одразу ж вирядить загони молодих мисливців стерегти обидві дороги. Але на південь веде ще одна стежина. Щоправда, на півдорозі, серед високих гір, вона завертає на захід, перетинає три хребти й сходиться з головною стежкою. Не знайшовши слідів на цій головній стежці, індіяни завернуть назад, вирішивши, що втікачі пішли в західному напрямку. Нікому й на думку не спаде, що вони обрали важчий довкружний шлях.

Оглянувшись на Маккена, що йшов позаду, Лабіскві стиха сказала Смокові:

— Він їсть. Це погано.

Смок озирнувся. Ірландець напхав кишені оленячим салом і тепер нишком жував його в дорозі.

— Їстимеш тільки на привалі, Маккене, — скомандував Смок. — У горах попереду ніякої дичини нема, і харчі треба від самого початку ділити порівну. А почнеш хитрувати — з нами не підеш.

О першій годині розтоплена сонцем снігова кора вже не витримувала вузьких лижв, а ще за годину почали провалюватися й плетені. Втікачі отаборилися і вперше поїли. Смок перевірив запас харчів. Маккен захопив їх із собою зовсім мало, напхавши мішка мало не доверху шкурками сріблястої лисиці.

— Ти диви, я й сам не знав, що їх так багато, — пояснив він. — Я ж збирався поночі. Зате знаєте, скільки за них дадуть! Та й у нас же є рушниці — вполюємо дичини скільки хоч!

— Вовки тебе вполюють скільки хоч! — із серцем кинув Смок, а очі Лабіскві спалахнули гнівом.

Удвох вони прикинули, що харчів вистачить на місяць, якщо бути ощадними й не наїдатися досхочу. Лабіскві зажадала, щоб і їй дали нести частину вантажу; посперечавшись із нею, Смок таки здався і розділив вантаж на три рівні за вагою й розміром клунки.

Наступного дня струмок вивів їх на широку гірську долину. Поки втікачі перетинали її, снігова кора почала танути, і вони насилу, вже провалюючись у сніг, дісталися до твердішого покриву на схилі нового хребта.

— Ще десять хвилин, і ми б застряли в долині, — сказав Смок, коли вони зупинилися перепочити на голій вершині. — Тепер ми піднялися на добрих тисячу футів.

Але тут Лабіскві мовчки вказала на долину. На снігу між деревами Смок побачив п'ять майже непорушних темних цяточок.