Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. Обережно, ви покалічитесь.

Він. Не бійтесь, їм не первина. За останні десять років вони ще й не такого в мене зазнали, та хоч і дісталось їм, а мусили вони, поганці, звикнути й навчитися по клавішах бігати й по струнах літати. Так воно виходить тепер, атож, виходить…

Разом з тим він стає в позу скрипаля, наспівує allegro Локателлі [83] П'єтро Локателлі (1694–1764) — італійський композитор та скрипаль-віртуоз. , його права рука вдає рухи смика, а ліва рука й пальці ніби ходять по шийці. Коли прохоплюється фальшивий тон, він спиняється, підтягує чи спускає струну, пробує її нігтем, щоб упевнитись, чи точна вона, і знову починає з того місця, на якому був урвав. Ногою вибиває такт, голова, ноги, руки, тіло в нього сіпаються, як іноді у Феррарі або Кіабрано [84] Феррарі та Кіабрано — італійські скрипалі-віртуози, які гастролювали в Парижі у 1751–1758 pp. , чи іншого якогось віртуоза на духовному концерті, у таких самих конвульсіях, являючи мені подобу такого самого катування і завдаючи мені майже такого самого болю. Адже то болісна річ — мука в того, чиє завдання зобразити мені втіху! Напніть між ним і мною завісу, сховайте його від мене, коли він мусить бути переді мною стратенцем, узятим на тортури. Коли ж серед цих корчів і криків траплялась витримка, те гармонійне місце, коли смик поволі лягає заразом на кілька струн, обличчя його повивав надпорив, його голос м'якшав, він сам себе захоплено слухав. Безперечно, акорди бриніли і в його, і в моїх вухах. Потім, узявши свій інструмент під ліву руку й спустивши смик у правій руці, він запитав:

— Ну, як вам подобається?

Я. Чудово!

Він. Мені теж здається непогано, але звучанням схожа на інші скрипки.

А він одразу присів, як музикант, що сідає до клавесину.

Я. Зласкавтесь над собою і наді мною.

Він. Ні, ні, якщо вже здибався з вами, ви послухаєте мене. Я не хочу похвали не знати за що. А так ви певніше мене похвалите, от я, дивись, і розживусь на учня.

Я. Я мало де буваю, ви тільки даремно втомите себе.

Він. Я ніколи не стомлююсь.

Побачивши, що жаліти його річ марна, бо соната на скрипку якраз його розворушила, я вирішив здатися на його волю.

Отож він сів до клавесину, підігнувши ноги, підвів голову до стелі, де ніби бачив нотну партитуру, співав, награвав, виконував якусь річ Альберті чи Галюппі [85] Доменіко Альберті (1710–1740), італійський композитор. Бальтасаре Галюппі (1706–1785), італійський композитор венеціанської оперної школи. , не знаю, чию саме. Його голос стелився вітром, його пальці бігали по клавішах, перекидаючись з верхів на баси, то знову вертались до мотиву, облишивши супровід. На його обличчі мінилися пристрасті — ви бачили на ньому ніжність, гнів, утіху, біль, почували piano, forte, і я певен, що досвідченіший за мене пізнав би річ за його рухами, за виразом його обличчя й уривками співу, що вряди-годи в нього вихоплювались. І дивно те, що іноді він вагався, завертав назад, як ніби був схибив, і сердився за те, що збився.

— Тепер ви бачите, — мовив він, підводячись і втираючи піт, що краплями збігав йому по щоках, — що ми теж уміємо вставляти тритони й зайві квінти й що поєднання домінант нам знайоме. Енгармонійні переходи, якими такого шелесту наробив мій дядько, не такі вже й хитромудрощі — упораємося з ними.

Я. Великого ви тільки клопоту завдали собі, щоб довести мені свою велику вправність. Я такий, що й на слово вам повірив би.

Він. Велику вправність! О, ні! Щодо ремества мого, то я сяк-так знаю його, а це вже більше, ніж потрібно, бо хто ж у нас зобов'язаний знатися на тому, що він робить?

Я. Не більше, як і на тому, чого він учить.

Він. Це вірно, чорт забирай, і дуже вірно! І от скажіть мені, пане філософе, щиро, по совісті: був час, коли ви не були таким багатирем, як зараз.

Я. Та й зараз з мене невеликий багатир.

Він. Але ж ви не пішли б тепер улітку до Люксембурзького саду [86] …до Люксембурзького саду… — Люксембурзький парк в центрі Парижа. … Пригадуєте?..

Я. Облишмо це. Так, пригадую.

Він. У сірому плісовому сурдуті…

Я. Так, так.

Він. Облізлому, з подертими чохлами, і в чорних вовняних панчохах, зашитих ззаду білою ниткою.

Я. Так, так, усе, що ви хочете.

Він. Як виглядали ви тоді в алеї Зітхань? [87] Алея Зітхань — алея в Люксембурзькому парку. В західній частині парку також була Алея Філософів.

Я. Досить жалюгідно.