Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. Так ви гадаєте, що щасливий спить якось особливо?

Він. Я гадаю?! Я, голодранець! Коли ввечері приходжу на своє горище й лягаю у своє лігво, я скулююсь під ковдрою, мені в грудях тісно, дихати важко. Це ніби скарга якась ледве чутна, а от фінансист хропе на все помешкання, аж на всю вулицю чутно. Та не те мене смутить сьогодні, що хроплю і сплю я злиденно, як жебрак.

Я. Все-таки сумно воно.

Він. Я зазнав багато чого ще сумнішого.

Я. Чого саме?

Він. Ви завжди виявляли до мене певний інтерес, бо я вдалий балакун і розважаю вас, хоч у душі ви мене зневажаєте.

Я. Це правда.

Він. І я зараз розкажу вам.

Перед тим як почати, він глибоко зітхає, береться руками за чоло, потім знову прибирає спокійного вигляду й каже мені:

— Ви знаєте, що я неук, дурень, безумець, нахаба, ледар, як там кажуть — «волоцюга», «лобуряка», ненажера…

Я. Який панегірик!

Він. Він з усіх боків правдивий, з нього й слова не викинеш. Щодо цього — ніяких заперечень, будь ласка. Ніхто не знає мене краще за мене, я ще й не кажу всього.

Я. Не хочу вас прогнівити, а тому з усім погоджуюся.

Він. І жив я з людьми, що вподобали мене саме за те, що я неабияк обдарований усіма цими прикметами.

Я. Дивно: досі я гадав, що такі речі приховують від себе й прощають їх собі, а в інших зневажають.

Він. Приховувати їх від себе! Хіба це можливо? Будьте певні, Паліссо, коли він сам і задумується про себе, то зовсім іншої співає. Будьте певні, що наодинці зі своїм колегою вони щиро признаються, що обидва вони — знамениті дурисвіти. Зневажати їх у інших! Мої люди справедливіші були, мені з моєю вдачею чудово велося в них. Було мені царство й панство. Мене вітали, жити без мене не могли. Я був їхній любий Рамо, їхній гарний Рамо, їхній Рамо-безумець, нахаба, неук, ледащо, ненажера, блазень, тварюка. За кожен з цих епітетів я діставав усмішку, ласку, поляскування по плечі, ляпаса, штурхана; за столом — добрий шматочок, що кидали мені в тарілку; поза столом — волю, яку я використовував без огляду, бо ж я безоглядний. З мене, переді мною, зо мною робили все, що тільки знали, ні на що я не ображався. А дрібні дарунки, що дощем сипались на мене! Собака ж я, усе занапастив! Усього позбувся задля того, щоб здоровий глузд показати один раз, однісінький раз за все моє життя. Ох, коли б то вернулося!

Я. У чому ж річ?

Він. Рамо! Рамо! Чи для цього ж вас пригостили? Цей дурний прояв дрібки смаку, дрібки розуму, дрібки глузду навчить вас, Рамо, друже мій, лишатись таким, яким Бог створив вас і яким бажають вас бачити ваші заступники. Тому й узяли вас за плечі, підвели до дверей і сказали вам: «Геть, ледащо, щоб духу твого не було тут! Він здоровий глузд та розум захотів показати! Геть, у нас у самих цього добра по саму зав'язку». Ви пішли, кусаючи собі пальці, а треба було вам раніше прикусити свого проклятого язика. Не додумались до цього, так тепер ви на вулиці, без шеляга, і не знаєте, де голову прихилити. їжа вам сама в рот падала, а тепер канючити доведеться. Жили в добрій хаті, а тепер здобрійте тим, що до свого горища доступитесь. Спали розкішно, а тепер чекає вас солома в пана Субіза в стайні [72] Стайня герцога де Субіза була притулком для збіднілої інтелігенції. або у вашого приятеля Роббе [73] П'єр Оноре Роббе де Бовезё (1714–1792) — пересічний поет тих часів. Прізвисько «приятель» закріпилось за ним після того, як він у 1768 р. отримав королівську пенсію і поселився в Сен-Жерменському палаці. , замість солодкого й спокійного сну, яким ви спали, тепер чутимете в одне вухо кінське іржання і тупіт, а в друге — ще шелест сухого, цупкого, барбарського черв'яччя. Нерозважливий бідолаха, мільйоном дияволів опанований!

Я. Та хіба ж таки немає способу вернутись? Хіба вчинили ви непрощенну помилку? Вами бувши, я негайно пішов би до них. Ви їм потрібніший, ніж вам здається!

Він. О, я певен, що тепер, коли нема кому їх смішити, вони нудяться, як собаки.

Я. Так я негайно пішов би до них, не дав би їм часу звикнути обходитися без себе, звернутись до якоїсь чесної розваги, бо хто знає, що може трапитись?

Він. Не цього я боюся, цього не трапиться.

Я. Хоч який ви незрівнянний, а вас може інший заступити.

Він. Навряд.

Я. Згоден. Проте я пішов би отак зі змарнілим обличчям, нестямними очима, розхристаною шиєю, розпатланим волоссям, у справді трагічному становищі, в якому ви й справді опинилися. Я впав би до ніг божества [74] Я впав би до ніг божества… — йдеться про Аделаїду Юс (1734–1805), актрису театру «Комеді Франсез». й сказав би йому тихо, зі слізьми на очах, не підводячись: «Даруйте, пані, даруйте! Я негідник. То була нещаслива хвилина, бо ж ви знаєте, що я на здоровий глузд не слабую, і обіцяю вам не мати його ніколи у світі!»