Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Ви чарівна жінка, чудова жінка, такої другої немає. Ваша щирість, ваша чесність мене бентежить і мусила б завдати мені смертельного сорому. О, наскільки вищі ви за мене в цю хвилину! Якою великою я вас бачу і яким малим сам собі здаюся! Ви перша заговорили, а я перший завинив. Друже, ваша щирість захоплює мене, і я маю визнати, що історія вашого серця — це дослівно історія і мого серця. Те, що ви собі казали, казав і я собі, але я мовчав, страждав і не знати коли зважився б заговорити.

— Правда, друже?

— Суща правда, і нам лишається тільки одне одного привітати, що ми одночасно втратили крихке й облудне почуття, яке єднало нас.

— Справді, яке нещастя, якби моє кохання ще тривало, коли ваше зникло!

— Або якби в мені воно зникло раніше.

— Ви маєте рацію.

— Ніколи ви не здавалися мені такою любою, такою гарною, як зараз, і якби не мій досвід, я подумав би, що кохаю вас більше, ніж будь-коли…

І маркіз, кажучи їй це, брав її за руки, цілував їх… (Жінко! — Що таке? — Сіноторговець. — Поглянь у книгу. — А книга? Не треба, не треба, вона в мене.) Пані де Лапомрей, притамувавши в собі смертельну досаду, що пекла її, промовила до маркіза:

— Що ж нам далі робити, маркізе?

— Ми одне одного не ошукали, ви маєте право на всю мою пошану, і я, гадаю, не цілком утратив своє право на вашу! Ми продовжуватимемо далі бачитись й звірятимемося одне одному, як найніжніші приятелі. Ми звільнимо одне одного від усієї тієї нудьги, усього того дрібного віроломства і всього того незадоволення, що супроводить звичайно присмерки кохання. Тож будемо єдині у своєму роді. Ви дістанете всю свою волю, а мені віддасте мою. Ми пустимось у пригоди, я буду вірником ваших перемог і від вас своїх не таїтиму, якщо тільки матиму їх, у чім я дуже сумніваюсь, бо ви зробили мене дуже перебірливим. Це буде розкішно! Ви допомагатимете мені своїми порадами, а я теж не відмовлю у порадах вам, якщо ви моїх порад потребуватимете. Хто знає, що може трапитись? Дуже й дуже можливо, що чим далі я віддалятимуся від вас, тим більше виграватимете ви від порівняння з іншими жінками, і я вернусь до вас пристрасніший, ніжніший, переконаніший, ніж будь-коли, що пані де Лапомрей — єдина жінка, створена для мого щастя. А вже коли повернусь, то можна головою закладатись, що я лишуся вашим до кінця свого життя.

— А коли після повернення ви мене вже не знайдете? Бо, зрештою, маркізе, справедливим не завжди буваєш. І зовсім не виключено те, що мені до смаку, до примхи, чи навіть до любові стане хтось інший, хоч би й не гідний вас.

— Це мені буде прикро, звичайно. Але скаржитися не буду, нарікатиму тільки на долю, що розлучила нас, коли ми були вкупі, і звела тоді, коли ми вкупі бути вже не можемо…

По цій розмові вони взялися моралізувати про непостійність людського серця, про марність присяг, про шлюбні пута… (Пані! — Що таке? — Поштова карета.) Панове, мушу вас покинути, — сказала хазяйка. — Увечері, коли владнаю всі свої справи, я прийду й докажу вам цю пригоду, коли вона вам цікава… (Пані!.. Жінко!.. Хазяйко!.. — Іду, іду.)

Коли хазяйка пішла, пан сказав слузі:

— Жак, ти нічого не помітив?

Жак. Що саме?

Пан. Що ця жінка розповідає багато краще, ніж мала б це робити корчмариха.

Жак. То правда. Мене дратувало, що її весь час відволікали від оповіді..

Пан. Мене теж.

Скажіть же й ви щиро, читачу, бо бачите — ми не на жарт відверті стали, — може, хочете попрощатися з просторікуватою лепетухою-хазяйкою й повернутися до Жакового кохання? Мені особисто байдуже. Коли ця жінка повернеться, балакунові Жаку не буде нічого приємнішого, як знову повернутися до своєї ролі й зачинити перед її носом двері, а її спровадити, сказавши в замкову щілину: «Надобраніч, пані! Мій пан спить, я теж лягаю. Доведеться відкласти кінець до нашого другого приїзду».

Першу присягу склали дві тілесні істоти біля скелі, що розсипалася на порох. За свідка своєї постійності вони взяли небо, що й хвилини не буває однаковим. Усе минало в них і довкруг них, а вони гадали, що серця не можуть змінитися. О, діти, вічні діти!.. Не знаю, чиє це міркування — Жакове, його пана чи моє? Певно тільки, що котромусь із трьох воно належало і що перед ним та після нього йшло ще багато інших міркувань, яки завели б нас, — Жака, його пана й мене, — аж до вечері, аж до повечір'я, аж до повороту хазяйчиного, якби Жак не сказав панові:

— Знаєте, пане, всі оті великі приповідки, що ви висловили ні сіло, ні впало, не варті старої байки, що розповідали на вечорницях у моєму селі.