Дені Дідро - Жак-фаталіст

Пан. А що то за байка?

Жак. Це байка про Піхви та Ножика. Якось посперечалися Піхви з Ножиком. Ножик каже Піхвам: «Та й дурисвітка ж ви, серденько Піхво, — щодня нові Ножики приймаєте…» Піхви відповідають Ножикові: «Та й дурисвіт же ви, друже Ножику, — щодня Піхви міняєте…» — «Не це ви мені, Піхво, обіцяли». — «Ви мене, Ножику, перший обдурили». Суперечка почалася за столом. Обізвалися Ворсинки, що сиділи між Піхвами й Ножиком, і сказали: «Ви, Піхво, і ви, Ножику, добре зробили, що міняли, тільки не добре було обіцятись, що міняти не будете. Хіба не бачиш ти, Ножику, що Бог створив тебе не для одних Піхов, а тебе, Піхво, не для одного Ножика? Ви вважаєте божевільними ті Ножики, що присягаються зовсім без Піхов обходитись, і ті Піхви, що присягаються затулитись для всіх Ножиків, а того не розумієте, що божевілля також і присягатись — тобі, Піхво, держатись одного тільки Ножика, а тобі, Ножику, держатись тільки одних Піхов».

Тут Пан сказав Жакові:

— Не дуже моральна твоя байка, але ж весела. Ти не уявляєш, яка чудна думка спадає мені в голову. Я женю тебе з нашою хазяйкою і міркую, що робив би чоловік, який любить поговорити, із жінкою, яка й хвилини не помовчить.

Жак. Те, що я робив дванадцять перших років, які прожив з дідом та бабою.

Пан. Хто вони були такі?

Жак. Тандитники. У мого діда Жазона було багато дітей. Уся родина була поважна: вставали, одягались, бралися до діла, повертались, обідали й розходились, ні слова не мовивши. Увечері всі сідали. Мати з дочками мовчки пряли, шили, плели. Хлопці спочивали, батько читав Старий Заповіт.

Пан. А ти що робив?

Жак. Бігав по хаті із затичкою в роті.

Пан. Із затичкою!?

Жак. Атож, із затичкою, через неї, прокляту, і взяла мене така хіть до балачок. Іноді минав цілий тиждень, а в Жазонів у господі й рота ніхто не розкривав. За все своє довге життя моя баба казала тільки: «Капелюхи продати», а дід, що сидів рівно серед свого манаття, заклавши під сукману руки, казав тільки: «Одне су». Бували дні, коли він ладен був у Біблію не вірити.

Пан. А чому?

Жак. Через перекази, бо вважав їх за балаканину, не гідну Святого Духа. Він казав, що переказувачі — дурні, які за дурнів мають тих, хто їх слухає.

Пан. Жаку, може в нагороду за довге дванадцятирічне мовчання із затичкою у свого діда й під час хазяйчиного оповідання…

Жак. Почати знову історію мого кохання?

Пан. Ні, другу історію, що ти не доказав мені, — про товариша твого капітана.

Жак. Ох, пане, люта ж у вас пам'ять!

Пан. Ні, Жаку, мій любенький…

Жак. Чого ви смієтесь?

Пан. Ще й не раз сміятимусь, як згадаю твої дитячі літа в діда із затичкою в роті.

Жак. Коли нікого не було, баба виймала мені її, а дід, помітивши це, не хвалив її, а казав: «Роби й далі так, то буде з дитини таке скажене базікало, якого світ не бачив». Його віщування справдилося.

Пан. Ну бо, Жаку, мій любенький, історію товариша твого капітана.

Жак. Я не відмовлюсь, та тільки ж ви не повірите.

Пан. Така вона чудесна?

Жак. Ні, через те, що вона вже з іншим трапилась, з одним французьким військовим, здається, паном де Герші [249] Клод-Луї де Реньє граф де Герші (помер у 1769 р.) — офіцер, відзначився в боях у Фландрії та Богемії. він звався.

Пан. То що ж! Я скажу так, як один французький поет, що склав добрячу епіграму, сказав комусь, хто ту епіграму в його присутності приписував собі: «Чому б і вам не скласти її, пане? Адже я її склав…» Чому б Жаковій історії не трапитися з товаришем його капітана, якщо вона трапилася з французьким військовим де Герші? Але, розповідаючи її мені, ти одним заходом двох зайців уб'єш, — розкажеш мені пригоду цих двох осіб, бо я її не знаю.

Жак. Тим краще! Але заприсягніться мені в цьому.

Пан. Присягаюсь.

Хотілося б мені взяти таку присягу і з вас, читачу, але я тільки зверну вашу увагу на одну чудноту в Жаковому характері, яку він перебрав, мабуть, від свого діда Жазона, мовчазного тандитника: наперекір усім балакунам, Жак, хоч і дуже любив погомоніти, а перекази ненавидів. Тож і казав іноді своєму панові:

— Сумну ви долю мені, пане, готуєте: що я робитиму, як не буде чого говорити?

— Знову з початку почнеш.

— Щоб Жак знову почав з початку! Не так на небі написано; і коли б трапилось мені знову з початку почати, я мимоволі скрикнув би — ох, якби дід тебе почув!.. І пожалів би за затичкою.