Дені Дідро - Жак-фаталіст

Що ж робив тим часом Жаків пан? Він заснув край великого шляху, накинувши вуздечку на руку, а кінь попасався в траві круг сплячого, скільки дозволяла довжина вуздечки.

Побачивши Жака, губернатор скрикнув:

— А, це ти, мій бідний Жаку! Що привело тебе сюди самого?

— Годинник мого пана: він забув його, повісивши на ріжок каміна, а я знайшов його в коробі ось цієї людини; а також наш гаман, що я забув у головах ліжка; він знайдеться, якщо ви накажете пошукати…

— І якщо так написано на небі, — додав суддя.

Він зразу звелів покликати свою челядь, і зразу коробейник сказав, показавши на високого шалигана, нещодавно найнятого:

— Оцей продав мені годинника.

Суддя, прибравши суворого виразу, сказав коробейникові й лакеєві:

— Обидва ви заробили на каторгу, ти — за те, що продав, а ти — за те, що купив годинника… — До лакея: —Віддай йому гроші і негайно скинь убрання… — До коробейника: — Забирайся мерщій геть з цього краю, якщо не хочеш сісти тут навіки. Ви обидва таке діло робите, яке призводить до лиха… Тепер ідеться про твого гамана, Жаку…

Та, що привласнила його, зголосилась без запрошення — висока ладна дівчина.

— Гаман, пане, в мене, — сказала вона своєму господареві, — але я не вкрала, він сам мені його дав.

— Я вам дав гаман?

— Атож.

— Може бути, тільки хай чорт мене забере, коли я про це пам'ятаю…

— Ну, Жаку, не з'ясовуймо цього далі, — сказав де нього суддя.

— Пане…

— Вона ж гарна й, бачу я, здатлива…

— Присягаюсь вам, пане…

— Скільки було в гамані?

— Ліврів дев'ятсот сімнадцять.

— Ох, Жавотто! Дев'ятсот сімнадцять ліврів за ніч — це забагато для вас і для нього. Дайте мені гамана…

Висока дівчина віддала панові гамана, а той вийняв з нього шестифранковик.

— Маєте, — сказав він, кинувши їй гроші, — оце вам за послуги. Ви варті кращого, але не для такого, як Жак. Бажаю вам удвоє більше щодня, тільки не в моїй господі, чуєте? А ти, Жаку, сідай мерщій на коня й вертай до пана.

Жак уклонився судді й мовчки пішов геть, але сам собі казав:

— Нахаба! Дурисвітка! Виходить, так на небі написано, щоб хтось ночував з нею, а Жак щоб платив?.. Та заспокойся, Жаку, — хіба ж не велике тобі щастя, що завернув панового гамана та годинника, ще й так дешево відбувся?

Жак сідає на коня й розтинає стовпище, що зібралося коло будинку судді. А що йому прикро було, що стільки люду мають його за шахрая, він добув годинника з кишені й поглянув, котра година. Потім підострожив коня, що з цього дива помчав як шалений. Бо звичайно Жак цілком здавався на його волю в їзді, уважаючи за недоречне спиняти його, коли він біг, і підгонити його, коли він ішов поволі.

Нам здається, що ми керуємо долею, але завжди керує нами вона, а долею для Жака було все, до чого він торкався й наближався — кінь, пан, чернець, собака, жінка, мул, ворон. Отож, кінь щодуху мчав його до пана, що заснув край шляху, накинувши вуздечку від свого коня на руку, як я вже казав. Тоді кінь був при вуздечці, а коли прибув Жак, вуздечка лишилась на місці, а коня вже не було. Певно, якийсь шахрай підкрався до сплячого, тихцем перерізав вуздечку й забрав тварину. Від тупоту Жакового коня пан прокинувся, і перше його слово було:

— Іди, іди, псявіро, ось я тобі…

Тут він узявся позіхати на ввесь рот.

— Позіхайте, позіхайте, пане, досхочу, — сказав йому Жак, — тільки ж де ваш кінь?

— Мій кінь?

— Атож, кінь…

Помітив тоді пан, що коня в нього вкрадено, і намірився вже оперіщити Жака вуздечкою, але той сказав йому:

— Стривайте, пане, у мене не такий сьогодні настрій, щоб терпіти побої; перший удар прийму, але, присягаюсь, за другим підострожу коня, і лишайтесь тут здорові…

Ця Жакова загроза зразу втишила панові гнів, і він спитав лагідніше:

— А годинник?

— Ось він.

— А гаман?

— Ось він.

— Довго ти прогаявся.

— Не дуже, бо діла багато було. Ось слухайте. Я їхав, бився, збурив усіх селян у полі, збурив усіх жителів у місті, мене прийняли за злодія з великого шляху, повели до судді, вчинили мені два допити; через мене двох людей замалим не повісили, вигнали одного лакея й одну покоївку; обвинуватили мене в тому, що я ночував із кралею, якої я ніколи в вічі не бачив, а проте мусив заплатити; і ось я приїхав.

— А я, чекаючи тебе…

— На небі написано, щоб ви, чекаючи мене, заснули і щоб у вас украли коня. Що ж, пане, годі про це гадати! Кінь пропав, а може, на небі написано, що він і знайдеться.

— Коню мій! Мій бідний коню!

— Хоч ви й до завтра лементуватимете, користі з того не буде.