Дені Дідро - Жак-фаталіст

Хазяїн. Чотири місяці! Боже милий! Навіщо було брати його? Що вона в біса робила на порозі?

Лікар. За моє, бо я ж таки попрацював.

Хазяйка. Знову ти, друже, тієї самої! Не те ти обіцяв мені сьогодні вночі, та дарма, ще ж тобі прийдеться.

Хазяїн. Та скажи мені, що з ним робити? Коли б хоч рік не такий лихий!

Хазяйка. Коли хочеш, я піду до кюре.

Хазяїн. Якщо хоч нога твоя там буде, скатую.

Лікар. А чому ж то, куме? Моя ходить.

Хазяїн. То ваша справа.

Лікар. За хрещеницю! Як там вона ся має?

Хазяйка. Дуже добре!

Лікар. Ну, куме, за вашу й мою жінку; обидві вони добрячі.

Хазяїн. Ваша розсудливіша, вона дурниці не зробила б…

Хазяйка. Але ж є, куме, сестри-жалібниці!

Лікар. Ох, кумо, чоловік, чоловік та щоб у сестер! Крім того, є маленька перешкода, завбільшки з палець… Випиймо за сестер, то добрі дівчата.

Хазяйка. Яка перешкода?

Лікар. Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до кюре, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер… Але, куме, ще чарку, вона, може, порадить нас. А його самого ви питали? Може, в нього кошт якийсь є?

Хазяїн. У солдата?

Лікар. У солдата є батько, мати, брати, сестри, родичі, друзі, хтось такий під небом… Випиймо ще чарку, а ви йдіть, здайтеся на мене.

Така була дослівно розмова між хірургом, хазяїном та хазяйкою, але як би я міг повернути її, впровадивши якогось негідника серед цих добрих людей! За мить Жак побачив би себе, або ви Жака побачили б стягнутого з ліжка й викинутого на шлях або в рівчак. — Чому не вбитого? — Убитого, ні. Я зумів би гукнути когось йому на допомогу й цей хтось був би солдат із його сотні, але це до нудоти тхнуло б «Клівлендом» [226] «Клівленд» — скоречена назва роману абата Прево (XVIII ст.) «Англійський філософ, або Історія Клівленда, позашлюбного сина Кромвеля» (1732), улюбленого твору Дідро. . Правда, правда! Правда, скажете ви мені, часто буває холодна, утерта й плоска; наприклад, ваше оце оповідання про Жакове перев'язування правдиве, але що в ньому цікавого? — Нічого. Згоден. Коли й треба бути правдивим, то так, як Мольєр, Реньяр [227] Жан Франсуа Реньяр (1655–1709) — французький комедіограф доби Класицизму. , Річардсон [228] Семюел Річардсон (1689–1761) — англійський романіст доби Просвітництва, започаткував жанр сімейно-побутововго роману. , Седен; у правди є втішний вік, що його помічаєш, коли маєш хист. — Так, коли маєш хист, а коли його бракує? — Коли бракує, не треба писати. — А коли, собі на лихо, подібний до того поета, що я послав його до Пондішері [229] Пондішері — центр володінь французької Ост-Індської компанії (1664–1719), яку пізніше поглинула створена Джоном Лоу (1671–1729) Індійська компанія, що монополізувала майже всю заморську торгівлю Франції. ? — Що то за поет? — Цей поет… Та коли ви перебиватимете мене, читачу, і коли я сам себе раз у раз перебиватиму, що ж станеться із Жаковим коханням? Повірте мені, облишмо поета…

Хазяїн з хазяйкою пішли собі…

— Ні, ні, історію поета з Пондішері!

Лікар приступив до Жакового ліжка…

— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері!

Якось прийшов до мене молодий поет, як і щодня вони до мене ходять… Але ж, читачу, яке відношення має це до подорожі Жака-фаталіста з його паном?

— Історію поета з Пондішері!

Після звичайних компліментів моєму розумові, хистові, смакові, добродійності та інших слів, яким я аж ніяк не йму віри, хоч мені кажуть їх уже більш, як років двадцять, може, й щиро, молодий поет добуває з кишені зошита. «Це мої вірші», — каже.

— Вірші!

— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете ласкаві висловити про них свою думку.

— Ви правду любите?

— Так, пане, і хочу правди.

— Ви її знатимете.

— Як, то вам забракло розуму і ви повірили, що поет прийшов до вас шукати правди?

— Так.

— І навіть сказали йому правду?

— Напевне.

— Без пощади?

— Атож: пощада, хоч би й найкраще присмачена, була б грубою образою; коли її правильно витлумачити, вона означала б — поет із вас поганий, ще й людина нікчемна, бо я не добачаю у вас сили вислухати правду.

— І вам завжди щастило з відвертістю?

— Майже завжди…

Прочитав я вірші того молодого поета й кажу йому:

— Ваші вірші не тільки погані, а ще й доводять мені, що ви ніколи хороших не напишете.

— Значить, муситиму погані писати, бо не писати їх не можу.

— Що за жахливе прокляття! Чи розумієте ви, пане, до якого впослідження ви дійдете? «Ні боги, ні люди, ні колони [230] Де вивішували об'яву про книжки. не прощають поетам пересічності» [231] Горацій «Мистецтво поетичне», вірш 373. , — так сказав Горацій.