Мишель Монтень - Проби

Посли мексиканського царя, малюючи Фердинандові Кортесу велич свого пана, похвалилися, що в нього тридцять васалів і кожен з них може набрати сто тисяч вояків, що він мешкає в найпишнішому і найукріпленішому місті, яке тільки можна знайти на крузі земнім, а насамкінець додали, що він жертвує богам п'ятдесят тисяч душ щороку. Про нього небезпідставно кажуть, що він веде війни з деякими сусідніми племенами не лише, щоб гартувати лицарську молодь, а й з метою черпати з бранців офіри для релігійних обрядів. На честь того ж таки Кортеса в іншому місті мешканці принесли в жертву за один раз п'ятдесят душ. Приточу ще одну оповіданку: деякі з племен, що він переміг, слали до нього послів, аби визнати себе його підданцями і просити його дружби; вони клали перед ним три види дарів, заявляючи: «Пане, ось тобі п'ятеро невільників. Як ти грізний бог і живишся кров'ю та м'ясом, з'їж їх, і ми тебе полюбимо ще більше; як ти лагідний бог, ось кадило та пера, а як людина, прийми оцих птахів та плоди».

Нестала і мінлива фортуна з необхідності показує нам найрозмаїтіші лики. Чи ж правосуддя чинилося коли з більшою очевидністю, ніж у випадку з дуком Валантінуа [83] Дук де Валантінуа — Чезаре Борджа (1475–1507). С. 120. ? Цей останній, постановивши отруїти Адріана, кардинала Корнето, в якого папа Олександер Шостий, його, Валантінуа, батько, і він сам збиралися вечеряти у Ватикані, завбачливо переслав туди пляшку отруєного вина, звелівши сомельє пильно берегти її. Папа, прибувши туди раніше за сина, попросив пити, і сомельє, гадаючи, ніби вино доручено його особливій турботі лише через його добірність, підніс його папі. Аж ось, щойно папа сів до столу, явився і дук; певний, що його пляшки не чіпали, він випив того самого вина. Закінчилося тим, що назавтра батько сконав наглою смертю, а син, довго й тяжко недугуючи, вижив, щоб зазнати ще гіршої недолі.

Іноді здається, ніби льос із нами грається. Пан д'Естре, ще коли служив хорунжим у полку пана де Вандома, і пан де Лік, на той час поручник чоти дука д'Аско, смалили обидва халявки до сестри пана де Фукероля, дарма що належали до супротивних партій (як це трапляється серед узграничників). Пан де Лік вийшов переможцем, але в день весілля, і, що ще гірше, перед облягами, обранцеві забандюрилося кресонути шаблею на честь молодої дружини, і він засів на засідки коло Сент-Омера, де пан д'Естре, мавши більшу потугу, подолав його і полонив; і на ще більший тріумф д'Естре, треба ж було, щоб молода панна,

Змушена випустить мужа з обіймів раніше,

Ніж довгі ночі зими чи двох зим

їх невситиму жагу могли вдовольнити,

звернулася особисто до нього з проханням зробити їй ласку і відпустити бранця, що він і вчинив, бо шляхтич французький ні в чому ніколи не відмовляє дамам.

Чи не здається часами, що доля неабияка химерниця і химородниця?

Константин [84] Константин Великий (274–337) — перший цезар, який переніс столицю Римської імперії до Візантії, чи Константинополя. , Геленин син, заклав константинопольське цезарство, а через багато сторіч Константин, Геленин син, поклав йому кінець.

Іноді вона береться немовби змагатися з дивами. Подейкують, коли король Хлодвіг облягав Анґулем, мури завалилися перед ним самі собою. Буше вичитав ув одного автора, що король Роберт, облягаючи якесь місто, покинув свої загони і поспішився до Орлеана святкувати храм святого Агнана; і ось коли він молився, муровані опасання обложеного міста впали без жодних заходів із боку обложників. Щось цілком супротивне сталося під час наших міланських воєн. Капітан Ріенці, виступаючи на нашому боці, обліг місто Ерону і підклав міну під великий кавалок муру — мур ґвалтовно злетів у повітря, але отак цілий, тим самим кавалком, і впав у свій вилім, отож обложенці не зазнали ніякої шкоди.

А то ще льос береться курувати: Ясон Ферський мучився наривом на грудях, і лікарі вважали, що він уже не житець на світі. Воліючи за краще померти, ніж ходити з болячкою, сердека під час битви кинувся наосліп у гущу ворогів. Його поранено кулею навиліт, але так щасливо, що нарив лопнув, і він одужав.

А хіба не перевищила фортуна маляра Протогена у його мистецтві? Той, вельми вправно намалювавши зацькованого і побитого пса, був би цілком задоволений своєю картиною, якби не одна заковика: йому хоч забий не щастило вдати піну та слину з собачого рота. Розгніваний марністю своїх потуг, він попав губку, просякнуту різними фарбами, і швиргонув її в полотно, аби все заляпати: але льос так щасливо скерував той удар просто в мордяку псові, що допевнився того, перед чим виявилася безсилою штука.