Мишель Монтень - Проби

Немовби наш доторк ніс із собою заразу, ми псуємо ним речі, самі з себе добрі й гарні. До цноти можна підійти так, що обернеться на гріх, — це коли нам захочеться практикувати її надто жорстко й безоглядно. Ті, хто каже, що цнота не терпить надміру, бо надмір уже не цнота, лише граються словами:

Чесного хай називають злочинцем, розумного — дурнем

Тільки за те, що в своїй доброчесності міри не знає.

Філософія ці речі тонко розрізняє і знає, що з надмірної любові до цноти можна надто вже далеко зайти в домаганні справедливості. Як тут не згадати слова Божого: «Не будьте мудрішими, ніж треба, а будьте мудрими в міру». Я бачив когось (ба з найбільших!), хто тільки зашкодив своїй святобливості, зробившись надто побожним для людей свого стану.

Я люблю натури помірковані й пересічні: надмірність навіть у тім, що добре, як не бридить мене, то, принаймні, заскочує, і я гублюся, як же її охрестити. Павсанієва [78] Павсаній — вождь Спарти, 479 року переміг персів у битві під Платеями. Проте згодом, прагнучи стати володарем усієї Греції, шукав підтримки в персів. мати, яка перша подала приклад і принесла перший камінь каменувати сина, а також диктатор Постумій [79] Авл Постумій Туберт — римський диктатор (131 до Р. X.). , який віддав на смерть свого сина за те, що в юначому запалі той трохи відірвався від шерегу, переслідуючи ворога, здаються мені не так справедливими, як дивними. Я не став би ні радити, ані наслідувати таку нелюдську і так дорого оплачену цноту.

Лучник, чия стріла перелетіла ціль, хибить та само, як той, хто допустився недольоту. Очі сліпнуть так само, як тоді, коли глянути нагло на яскраве світло, так і тоді, коли встромити їх у пітьму. Калікл у Платона каже, що надмірно філософувати небезпечно, і не радить виходити за ті межі, в яких філософія корисна; філософувати помірковано приємно і зручно, натомість у крайніх об'явах любомудріє робить людину дикою і збоченою, ненавидником релігії і обов'язкових законів, самітником, ворогом людських утіх, нездатним вести громадські справи і помагати не лише ближньому, а й самому собі, готовим, як б'ють, здаватися на ласку переможця. Калікл має рацію, бо як занадто філософувати, філософія позбавляє нас природної волі і через свої недоречні побудови зводить нас із гарного і рівного шляху, накресленого природою.

Наша прихильність до своїх малжонок з усіх поглядів законна, а проте богословство вважає за потрібне накласти на неї пута й обмежити її. Я колись вичитав, ніби святий Тома осуджував шлюби між надто близькими родичами, і то через небезпеку, що любов до такої дружини може стати непоміркованою. Подружні почуття вважаються за досконалі й цілком достатні: якщо їх ще й обтяжує любов, якою ми переймаємося до кревних, то нема сумніву, що такий надмір легко заведе чоловіка поза межі розумного.

Науки, що регулюють людські звичаї, як-от богословство та філософія, втручаються в усе: нема серед наших приватних і таємних справ такої, що здолала уникнути їхнього нагляду і санкцій. Немудрі ті, хто хоче обмежити їхню, цих наук, свободу: вони уподібнюються до білої челяді, яка відслоняє свої принади бахурам, зате лікареві зась! Не дає, бачте, сором. Отож я хочу від імені цих наук довести до відома мужів (якщо є ще надто сласні жируни на шлюбному ложі), що навіть жирування з дружинами заслуговує на осуд, якщо тут не дбати про міру, і що в шлюбі можна грішити і бахурувати незгірш, як у перелюбстві. Безсоромні пестощі, на які штовхає нас перший любовний пломінь, не тільки непристойні, а й шкідливі для наших жінок. Хай безчільності навчає їх хтось інший. Вони й так згодні нас угонобити. Я сам тут завжди послуговуюся лише природним і простим звичаєм.

Шлюб — це святий і богобійний зв'язок. Ось чому розкоші, яких ми в ньому заживаємо, мають бути стриманими, статечними і приправлені щіпкою суворості. Це має бути насолода якоюсь мірою розважлива і сором'язлива. А що головна її мета — плодіння, в декого виникають поважні сумніви, чи в тих випадках, коли немає надії на плід (приміром, жінка переступила свій вік або вагітна), взагалі вільно кохатися. Платон це називає душогубством. Деякі народи, в тому числі магометани, гидують близькістю з вагітними кобітами, інші бридяться — коли у них краска. Зенобія [80] Зенобія — королева Пальміри, яка процвітала за її панування, поки 479 року її не подолав римський цезар Авреліан. допускала свого малжонка лише для зачаття, а відтак, поки ходила важкою, гнала від себе пріч; і лиш тоді, як вона рихтувалася знов понести, він приходив до неї. Ото справді чудовий і зацний приклад подружжя!