Мишель Монтень - Проби

Доброчинство і зобов'язання, звичні джерела інших дружніх стосунків, тут, у цім шляхетнім єднанні, навіть не заслуговують на те, щоб їх брати до уваги. Причина цього — цілковите злиття обопільної волі. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюється тим, що в потребі я подам собі допомогу (хай би там що правили стоїки) і я не почуваю до себе жодної вдячності за послугу, зроблену собі самому, так і зв'язок між приятелями, коли він справді досконалий, затирає в них почуття таких обов'язків і змушує їх зневажати і гнати від себе геть слова на означення поділу та різниці, як-от: добродійство, повинність, вдячність, прохання, віддяка тощо. Оскільки в них усе ідеально спільне: воля, думки, судження, майно, дружини, діти, честь, життя, і оскільки їхнє єднання це лише, як влучно визначив Аристотель, одна душа у двох тілах, вони не можуть нічого собі ні дати, ні позичити. Ось чому законники, аби зробити шлюб якоюсь подобою цього бозького зв'язку, забороняють датки між чоловіком і жінкою, бажаючи тим самим показати, що все належить їм обом і що їм нічого ділити, нічого паювати між собою.

Якби в такій досконалій дружбі один міг щось подарувати іншому, тоді той, хто прийняв послугу, зобов'язав би тим самим друга, оскільки обидва над усе прагнуть чинити добро одне одному, і той, хто дає змогу й оказію для цього, робить добре діло, даючи приятелеві змогу здійснити своє найпалкіше бажання. Коли філософові Діогенові забракло грошей, він хвалився, що зажадає від приятелів вернути йому борг, а не що попросить у них грошей. І щоб показати, що це буває насправді, я наведу один чудовий приклад з античності.

Евдамід, коринтянин, мав двох приятелів, Хариксена, сикіонця, і Аретея, коринтянина. Уже на Божій дорозі (він був убогий, а двоє його приятелів багаті), Евдамід склав таку духівницю: «Легую Аретеєві годувати мою матір і втримувати її на старощах, а Хариксенові видати заміж мою дочку і дати їй найбагатше віно; а в разі, якщо один із них зійде зі світу, нехай його дідичем буде той, хто залишиться жити». Свідки тестаменту посміялися з нього; але виконавці прийняли його текст із особливою втіхою. І коли за п'ять днів один із них, Хариксен, помер, Аретей, перебравши на себе його повинності, став ревно піклуватися про Евдамідову матір, і з п'яти талантів, які становили його маєток, одну половину дав у посаг власній одиначці, а другу — Евдамідовій цурці й справив їм весілля одного й того самого дня.

Оце вам вимовний приклад, — але з однією сказою: Евменід мав двох приятелів, замість одного. Я веду мову про неподільну дружбу: кожен віддається приятелеві так сповна, що йому вже нічого пропонувати комусь іще; навпаки, кожен побивається, що не може подвоїтися, потроїтися, почетверитися і що не має кількох душ та кількох воль, аби всі присвятити другові. У звичному приятелюванні можна своє почуття ділити: у тому любити його вроду, а в тому сумирність, у тому щедрість, а в тому батьківські або братерські почуття і так далі. Що ж до приязні, яка посідає душу і панує над нею всевладно, то тут роздвоїтися годі. Якби обидва одночасно зажадали допомоги, до котрого б ви поспішили? Якби вони зажадали послуг прямо протилежних, як би ви дали собі раду? Якби хтось звірив вам таємницю, яку непогано було б знати другому, як би ви вив'язалися?

Єдина і досконала приязнь звільняє від усіх інших зобов'язань. Таємниця, яку я присягався не зраджувати нікому, я можу без кривоприсяги звірити тому, хто є не ким іншим, як мною. Що й казати, подвоюватися — велике диво, і велич його невтямки тому, хто править про потроєння. Найдосконаліше не може мати чогось рівного собі. Хто припускає, ніби я можу любити двох однаково сильно і ніби вони можуть любитися між собою і любити мене так, як я їх, той множить, обертаючи на якесь дивовижне братерство, щось єдине і цільне, щось таке, що саме з себе є чимось винятковим у світі.

Що ж до решти, то цей приклад чудово відповідає тому, що я розповів: адже Евдамід, доручаючи приятелям подбати про його потреби, вбачає в цьому свою ласку та доброчинство щодо них. Він робить їх спадкоємцями своїх щедрот: дає їм до рук змогу вчинити для нього добро. І без сумніву, сила дружби виявляється тут яскравіше, ніж у вчинку Аретеєвім. Ці всі речі — темний ліс для того, хто сам їх не спізнав. Що ж до мене, то я даю щонайвищу оцінку відповіді молодого воїна на запитання Кіра, за скільки віддав би він коня, на якому виграв приз на верхогонах, і чи не хотів би проміняти його за царство: «Ба ні, пане; але я залюбки віддав би його, якби міг натомість знайти приятеля, гідного зв'язку, здобутого таким коштом».