Мишель Монтень - Проби

Що ж до шлюбу, то опріч того, що це угода, вільна тільки під час укладання (бо тривалість її вимушена і від нашої волі не залежить), угода, укладена зазвичай для інших цілей, то до нього долучається ще безліч сторонніх вузликів, цілком достатніх, аби урвати нитку і заплутати розвиток живого почуття. Зате у приязні немає інших розрахунків та міркувань, окрім неї самої. Додаймо до цього, що, сказати по щирості, жінка зазвичай не здатна підтримувати спілкування та єднання, якого вимагає така свята спілка. Душа у неї видається не досить міцна, щоб зносити мулькість таких тісних і тривалих пут. І певно, якби не це, якби могла з'явитися така вільна і самохітня спілка, коли не лише душі зазнавали б отієї цілковитої втіхи, а й тіла теж брали участь у злитті, спілка поглинула б усю людину до решти, то така приязнь напевняка була б іще повніша і досконаліша. Проте біла челядь зроду не показала прикладу цього, і, на одностайну думку всіх старожитніх шкіл, жінку тут треба виключити.

А от узяти оту збочену грецьку розбещеність, таку відразливу — і цілком слушно — для наших звичаїв, то й та, вимагаючи, за практикою збоченців, неминучої вікової нерівності й різниці послуг між коханцями, теж не відповідала отому цілковитому єднанню та гармонії, яких ми тут жадаємо: Що становить собою ця закоханість приятелів? Чому ніхто не кохає бридкого хлопця чи гарного старуха? Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 33. Навіть її, цієї збоченської любові, академічному взірцеві не суперечитиме, якщо я від її імені скажу так: отой перший шал, пробуджений сином Венери в серці коханця до предмета свого убожування в самім розквіті юності, шал, що дозволяє всі безсоромні і спорзні домагання — породження непогамованої хтивості, ґрунтувався лише на зовнішній вроді, на викривленому уявленні про тілесні зносини. Про дух тут не могло бути й мови, бо він ще не появив своїх чеснот, він перебував допіру в сповитку і ледве починав кільчитися. Якщо цим шалом палала ница душа, то засобами, якими ницак собі запомагав, були багатство, подарунки, висування та інші нечестиві й гідні догани принади. Якщо він западав у шляхетнішу душу, то й ціна торгу, природно, була шляхетніша: філософські повчання, заклики шанувати віру, коритися законам, лягти кістьми, у потребі, за вітчизну, приклади геройства, розсудливості, справедливості. Отак показуючи добрі манери та красу своєї душі (бо його тілесна оболонка вже прив'яла), коханець намагався добитися взаємності коханого і сподівався з допомогою такого духовного спілкування створити міцніший і триваліший зв'язок. Коли ці запобігання увінчувалися нарешті успіхом (бо якщо від закоханого зовсім не вимагалося обачності і стриманості у виявленні почуттів, то якраз цього й вимагалося від коханого, якому належало оцінити внутрішню красу, звичайно важку для розпізнання), тоді в коханому народжувалося прагнення якогось духового зачаття від духової краси закоханого. Вона була для нього головна, а тілесна — випадкова і другорядна, тоді як у закоханого все було навпаки. Ось чому Академія вище цінувала коханого, запевняючи, що й боги такої самої думки. І страх вона ганить поета Есхіла за те, що той у любовних взаєминах Ахілла і Патрокла ролю коханка відвів Ахіллові, хоча в того ще й вус не висипався і він був найвродливішим серед греків. А що у згаданому зв'язку переважає і веде перед найгідніша сторона, то він, за твердженням мудреців-академіків, дає дуже корисні плоди у приватному і громадському житті; мовляв, саме цей звичай становить силу тих країн, де він панує, і є в них головним оплотом справедливості і свободи: яскраве свідчення — благословенна любов Гармодія і Аристогітона. Тож-бо вони називають цю любов святою і боговитою, і, як на них, хіба що тільки сваволя тиранів та нікчемність людей може їй противитися. Зрештою все, що можна сказати на користь Академії, зводиться до того, що така любов завершувалася приязню, а це не так-то вже й відбігає від визначення любові у стоїків: Любов це спроба зав'язати дружбу з красою. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 34.

Та я повертаюся до свого опису природнішої і статечнішої любові: Про дружбу може судити тільки людина зрілого віку і зрілої душі. Цицерон, Про дружбу, 20.

Зрештою те, що ми зазвичай називаємо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагоджені, з якоїсь оказії чи нагоди, за допомогою яких душі наші підтримують одна одну. У тій дружбі, що про неї йдеться, вони зливаються і стоплюються між собою в таку ідеальну цілість, що затирається і безслідно губиться шво, яке їх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я відчуваю, що не міг би пояснити цього інакше, ніж словами: «Бо то був він; бо то був я».