Мишель Монтень - Проби

Незле він висловився отим «якби міг знайти», бо легко знаходяться лише люди, гожі для поверхового приятелювання. Але для такої дружби, в яку вкладаєш до останку всі багатства душі, махнувши рукою на решту, треба, звичайно, аби всі твої мотиви були бездоганні й чисті.

Для підтримання стосунків, які заводяться з якоюсь певною метою, досить лише усувати ті гальма, що цій меті заважають. Мене не обходить, до якої віри признаються мій лікар чи адвокат. Ці речі не мають нічого спільного з дружніми послугами, яких я від них чекаю. Те саме і з челяддю. Мені байдуже, чи мій служник шанується, я вимагаю від нього лише старанності. Я більше стережуся візничого-дубака, ніж костирника, кухаря-недотепу, ніж матірщиника. Я не пхаюся напучувати, як треба робити, охотників повчати чимало, я лише кажу, як роблю сам.

Я берусь отак, а ти берись як знаєш.

За столом я волію радше цікавого співрозмовника, ніж добропорядного, у ліжку — вроду, ніж доброту, у статечній розмові — дотепність, хоч би їй і збувало на цноті. І так у всьому.

Один батько, — його застали, коли він гасав верхи на соняшничині, бавлячись зі своїми дітьми, — попросив того, хто його заскочив, утриматися від суду про цей випадок, поки сам не стане батьком: коли в його душі прокинеться батьківське почуття, він справедливо оцінить його вчинок. Так само і я: мені хотілося б говорити про приязнь лише з тими, хто зазнав того, об чім я розповідаю. Та оскільки я знаю, яка рідкісна і незвичайна річ — така дружба, я не сподіваюся спіткати суддю, здатного належно розібратися в цьому питанні. Навіть ті розправи про приязнь, які залишила нам предківщина, здаються мені вкрай блідими проти почуттів, які живуть у мені. Дійсність тут перевищує всі філософські приписи.

Хто над усе не любитиме милого друга? Хіба божевільний.

Старожитній Менандер казав: щаслива та людина, яка здолала спіткати бодай тінь щирого приятеля. Резонні слова, надто якщо він сам спізнав смак такого щастя. Справді-бо, коли я порівнюю всю решту свого життя, яка, з ласки Божої, пролинула тихо і, поминаючи втрату такого приятеля, без особливих болещів, сповнена погідності духу, оскільки я вдовольняюся тим, що мені було відпущено, не домагаючись іншого, — отож, кажу, коли я порівнюю цей часовий відтинок із тими чотирма роками, які мені було дано тішитися в любому товаристві та спілкуванні з цією людиною, я відчуваю, що все інше, попри згадані його плюси, — це тільки дим, темна й важка ніч. Від того дня, як я втратив його,

Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки

Буде й святковим — боги так схотіли.

я нуджу світом; навіть радощі, яких іноді зазнаю, замість утішати, розтроюджують жаль по його втраті. Все у нас було навпіл, і мені мариться, ніби я грабую його частку:

I за гріх я вже мав заживати розкошів,

Як не стало того, з ким я мав їх ділити.

Я так призвичаївся бути повсякчас подвійним я, аж мені здається, ніби я нині лише півлюдини.

Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки

Раніше, взявши й частку мого єства —

Каліка, сам собі немилий,

Я залишився б… та ні: в цю днину

Й мене б не стало…

Хоч би що я робив, хоч би про що думав, я незмінно відчуваю його брак, так само, зрештою, відчував би й він стосовно мене: він безмежно мене перевищував не тільки в решті високих прикмет і чеснот, а й у дружніх обов'язках.

Брате мій, так безжально забраний в мене!

Радість мою ти навіки згасив, відійшовши,

Дім мій сумний без тебе став як могила.

Разом з тобою пропали всі втіхи, їх оживляла

Ще за життя твого любого брата любов.

Бо по кончині твоїй я зрікся служити мистецтву,

Вигнав із серця свого всі колишні одради…

Слова тобі не скажу, й оповідок твоїх не почую.

І не побачу очей, що миліш мені за життя.

Брате мій любий! Тебе я любитиму вічно.

Та послухаймо, як звучить голос отого шістнадцятилітка.

Переконавшися, що його твір тим часом видобули на світло, і то з лихим наміром, люди, які силкуються підірвати і повалити наш державний лад, не дбаючи про те, чи цей переворот вийде на ліпше, та ще й утелющили його між виробами свого власного штибу, я передумав наводити його на цих сторінках. А щоб авторова пам'ять не потерпіла в очах тих, хто не міг знати зблизька його думок та вчинків, я їх попереджаю: за цей предмет він узявся в роки хлоп'яцтва, просто щоб повправляти перо, як за поточну тему, тисячу разів яложену в різних книжках. Я нітрохи не сумніваюсь, що він вірив у те, що писав, бо був надто сумлінний, аби збрехати, навіть жартома. Зрештою я знаю, що якби він міг вибирати, то волів би народитись у Венеції, а не в Сарлаку [77] Сарлак — містечко, де народився Ла Боесі. , і сказав би чому. Але в душі його невитравно закарбувалась інша максима — виявляти послух, свято коритися законам, під осолоною яких він народився. Зроду ще світ не знав ліпшого громадянина, прихильнішого до спокою вітчизни і ворожішого чварам та новаціям свого віку. Свій хист він радше віддав би на те, щоб загасити вогонь, ніж на те, щоб його роздмухувати. Дух його був відлитий на модло інших часів, ніж наші. Отож замість поважного твору, я приточу тут інший, зложений так само замолоду, але веселіший і грайливіший.