Мишель Монтень - Проби

Чи не керує іноді доля нашими замірами і чи не поправляє їх? Ізабелла, королева англійська, вертаючи з Зеландії до свого королівства на чолі військ, аби оборонити сина від мужа, загинула б, якби ввійшла до того порту, куди пливла, бо саме там чигали на неї вороги; проте доля закинула її, всупереч її волі, деінде, і вона висіла цілком безпечно. А хіба отой чолов'яга зі стародавнього світу, який, кинувши камінь у пса, влучив у мачуху і вбив її, не міг би прийняти на свій карб такого вірша:

Судьба тямущіша за нас.

Ікет [85] Ікет — тиран сицилійський (IV ст. до Р. X.). підкупив двох вояків, аби вбити Тимолеона, що мешкав ув Адрані на Сицилії. Убійники обрали час, коли він покладатиме офіру, і, зашившись у юрму, вже домовилися на мигах, що пора братися до діла. Та саме в цю мить третій вояк, ударивши мечем одного з них, кладе його трупом і зникає. Товариш, гадаючи, ніби змову викрито і йому саксаган, кидається до вівтаря і, просячи помилування, обіцяє щиро в усьому зізнатися. Поки він каявся, люд, злапавши третього, веде сірому крізь тичбу, шарпаючи його і турляючи, до Тимолеона та старшини. Схоплений, благаючи про ощадок, клянеться, що він цілком законно убив душогуба, забійника свого батька, і з допомогою свідків, яких щасливо послав йому жереб, доводить, що його отець і справді загинув у городі леонтинців від руки того, кому він помстився. Йому зараз же велено виплатити десять атицьких мін, бо йому випало щастя, помщаючись за погибель батька, врятувати від погибелі спільного батька всіх сицилійців. Тут фортуна повернула все так, що своєю мудрацією напевняка перейшла людську.

І насамкінець ще одна оказія. Чи не прозирає в ній особлива ласка, доброта і зичливість льосу? Ігнації, старший і молодший, проскрибовані римськими тріумвірами, відважилися на шляхетну постанову віддати своє життя один одному і так уникнути жорстокості тиранів. Отож, вихопивши мечі, вони жахнули один на одного. Доля скерувала вістря так, що вони завдали воднораз два смертельні удари, і та сама доля дозволила їм, віддаючи належне такій дивовижній і прекрасній любові, зберегти доволі сили, аби вирвати кривавою і озброєною рукою меч із тіла одне в одного і злитися в таких міцних обіймах, що кати разом зняли їхні голови, залишаючи тіла в цьому шляхетному сплеті, й рани, злучені між собою, любовно всотували в себе навзаєм кров та рештки їхніх життів.

Ув історії ми читаємо, що Антон угнівився на свого сина, коли той підніс йому голову царя Пірра, його ворога, свіжо-полеглого в бою, і що, побачивши її, він гірко заплакав. Дук Рене Лотаринзький теж оплакав смерть дука Карла Бургундського, якого щойно подолав, і прибрався в жалобу на його погреб. У битві під Оре [86] У битві під Оре — йдеться про епізод війни за право володіти Бретанню. Битва під Оре, описана у хроніці Фруасара, мала місце 1364 року. , яку граф де Монфор виграв у Шарля де Блуа, свого суперника за герцогство Бретонське, звитяжець, знайшовши мертве тіло ворога, тяжко зажурився. Читаючи це все, як утриматися від вигуку:

Так учинити кожен має право:

Щоб скрити почуття свої лукаві,

Прибрати хмуру чи веселу міну.

Коли Цезареві, розповідають історики, піднесли голову Помпея, той відвернув очі, ніби від шпетного і нелюбого видовиська. Між обома довго панувала згода, вони так довго вершили разом державними справами, поділяли між собою одну долю, робили стільки взаємних послуг і спільних справ, що не слід думати, ніби поводження Цезаря було облудне і вдаване, хоча поет судить інакше:

Захотівши безпечне вдавати доброго тестя,

Попустив він облудні патьоки з очей,

А з грудей, дуже радісних, жалібні зойки.

І хоча більшість наших учинків — це тільки маска та лукавство, а отже, іноді цілком може бути правдою, що

Дідич плаче про око, в душі він сміється,

а проте, розглядаючи такі випадки, треба мати на увазі, що нашу душу часто роздирають суперечливі почуття. За твердженнями лікарів, у нашому тілі є чимало різних соків, але той, що переважає у нас, керує нами і визначає нашу комплекцію; так і в людській душі: хоча її хвилює багато спонук, одначе тільки одна серед них бере гору. А втім, не така-то вже вона й усевладна, аби (з огляду на податливість і хибкість нашої душі) слабші почуття не могли при оказії відзискати свого місця і бодай на короткий час і собі нами заволодіти. Ось чому не тільки діти, які йдуть за голосом природи, часто сміються і плачуть з однієї і тієї самої причини, а й ніхто з нас не може похвалитися, що, вибираючись у мандри, хоч би й давно омріяні, й розлучаючись із родиною та приятелями, не відчув якогось щему в серці. І якщо він не зронить сльози цілком відверто, то, принаймні, стромляючи ногу в стремено, скроїть смутну і понуру міну. І хоч би не знати яке чарівне полум'я зігрівало серце зацної панянки, її треба силоміць виривати з обіймів матері, аби віддати мужеві, попри те, що говорить наш славний товариш: