Мишель Монтень - Проби

Чи ж молода від кохання направду тікає,

Ставши в сльозах на порозі ліжниці?

Чи ж про батьківські очі вона не ячить?

Боги, карайте мене, її зойки нещирі.

Отож нічого дивного, що дехто оплакує смерть того, кого він ні за що на світі не хотів би бачити живим.

Коли я лаю свого служника, я лаю його від щирого серця, і погрози мої та прокльони щирі, а не вдавані, але тільки-но гнів мій ущухне, а тому служникові чогось буде від мене треба, я охоче піду йому назустріч; доста хвилини, аби карти перевернулися. Коли я обзиваю його бовдуром або віслюком, я не маю наміру пришити йому ці титули назавше, і я не вважаю, що перечу собі, коли за хвилину-другу назву його путнім хлопцем. Жодна прикмета не панує над нами цілком і повністю. Якби балакати з самим собою не була рисою божевільців, то щодня, щогодини ви б чули, як я батькую себе: от ґава, от роззява! А проте я не думаю, щоб ця прикладка була мені за остаточну визнаку.

Дурнем був би той, хто, бачачи мене то холодним, то ніжним біля жінки, гадав би, наче я прикидаюся в обох випадках. Нерон, жегнаючи матір, яку він звелів утопити, усе ж відчув, як у грудях ворухнулося синівське почуття, і задрижав від жаху та жалю!

Кажуть, сонячне світло не є чимось щільним — просто воно так часто й безупинно кидає один по одному свої промені, аж ми не можемо догледіти в ньому розривів:

Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;

Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,

Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.

Так випромінює світло і наша душа: цей процес мінливий і неспійманний.

Артабан, зауваживши, як змінилася міна на обличчі його синовця Ксеркса, насварив його за це. Ксеркс саме спостерігав за тим, як його військо, перехопившись через Геллеспонт, суне хмарою на Грецію. Побачивши стільки тисяч людей під своєю орудою, він спершу затріпотів з утіхи, скроївши радісну і звитяжну міну. Аж це зненацька спало йому на думку, стільки-то люду згине протягом цього століття, і він спохмурнів, засмучений до сліз.

Ми рішуче помстилися за завдану нам зневагу і, доп'явшись свого, відчули глибоку втіху; аж це ми залилися дрібними. Не в успіху причина нашого плачу; нічого не змінилося; але душа наша дивиться на речі іншим поглядом і уявляє їх собі інакшими: кожна річ багатогранна і багатобарвна.

Покревенство, давні знайомства, приязнь заполоняють нашу уяву і на одну хвилю зігрівають її, але ця мить така коротка, що її годі утримати в нашій голові:

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має,

Духу одначе не бачиш, дух-бо незримий.

Ось чому ми помиляємося, намагаючись цю всю черговість переживань стопити в однорідну цілість. Коли Тимолеон [87] Тимолеон (410–336 до Р. X.) — коринтський вождь, визволив Коринт від тиранії свого брата Тимофана. оплакує смертовбивство, яке він учинив по високій і зрілій розвазі, він плаче не над повернутою свободою вітчизни, плаче не над згубою тирана, а плаче над своїм братом. Одну частину свого обов'язку він виконав, дозвольмо ж йому спевнити другу.

Ті, хто загадується над людськими вчинками, найбільше зазнають клопоту в тім, аби узгодити їх між собою і звести до спільного знаменника: адже зазвичай наші дії такі суперечливі, аж не віриться, щоб вони плинули з одного й того самого джерела. Марій Молодший [88] Марій Молодший (108—82 до Р. X.) — римський воєначальник. виявляється то Марсовим, то Венериним сином. Папа Боніфацій Восьмий [89] Боніфацій VIII (1294–1303) — папа римський. прийшов (подейкують) до влади як лис, на престолі поводився як лев, а вмер як собака. А хто б повірив, що Нерон, цей живий образ жорстокості, коли йому дали підписати, за статутом, засуд на горло злочинця, скрикнув: «Краще б мені бути неписьменним!», так йому стискалося серце на думку відібрати комусь життя. Таких прикладів безліч, ба, кожен може викласти їх цілий міх, і мені видається дивним, коли іноді розумні люди силкуються міряти всі людські вчинки однією міркою, а все через те, що несталість уявляється мені найзвичайнісінькою і найочевиднішою вадою нашої натури; свідченням цього є славетний вірш скалозуба Публілія:

Кепська та рада, яку нам годі змінити.