Мишель Монтень - Проби

А що уяві кожного та чи та смерть малюється так чи інакше утяжливою і кожний певною мірою має свободу вибору певного її різновиду, пошукаймо і ми собі таку, яка була б для нас не така прикра. Чи можна завдати собі смерть солодшу, ніж та, яку прийняли прихильники Антонія і Клеопатри, що захотіли померти вкупі з ними? Величавих і мужніх прикладів, явлених нам філософією і релігією, я не торкаюся. Але, виявляється, і серед людей середнього рівня можна вказати ще на одну таку ж чудову, як уже згадана, — я маю на увазі смерть Петронія і Тигелліна під час Стародавнього Рима. Змушені покінчити з собою, вони прийняли смерть, як нібито попередньо приспану розкішшю і гожістю, з якими вони наготувалися її зустріти. І вони змусили її непомітно підкрастися до них у розпал звичного для них розгульного бенкету, оточені дівками і добрими своїми приятелями; тут не було ніяких втішань, ніяких нагадувань про заповіт, ніяких суєтних базікань про те, що чекає їх у майбутньому; тут були тільки забави, веселощі, дотепи, загальна розмова, що нічим не відрізнялася від звичної, і музика, і вірші, що прославляли любов. Чом би й нам не пройнятися такою самою зваженістю, надавши їй благопристойнішу зовнішність? Якщо бувають смерті, які хороші для дурнів і які хороші для мудрих, знайдімо і такі, що були б хороші для тих, хто перебуває посередині між першими і другими. Моя уява малює мені подобу легкої і, раз усе одно доведеться вмерти, то, виходить, і бажаної смерті.

Римські тирани, даючи засудженим обирати для себе вид смерті, вважали, що тим самим нібито дарують їм життя. Але чи не зважився Теофраст, філософ такий тонкий, скромний і мудрий, сказати з наусту розуму такі слова, збережені нам у латинському вірші Цицероном:

Доля рядила життям, а не мудрість.

І настільки ж доля полегшує мені розлучення з життям, доводячи його до межі, біля якої воно стає нікому не потрібним і нікому не заважає! Такого стану справ я хотів би для будь-якого віку мого життя, але коли пора згортатися і забиратися звідси, ми зазнаємо особливого задоволення на думку, що нікому своєю смертю не справляємо ні радості, ні суму.

Підтримуючи бездоганну рівновагу скрізь і всюди, доля встановила її і тут, і ті, хто добуває з моєї смерті певну матеріальну вигоду, з другого боку, зазнає вкупі з усіма і матеріальної шкоди.

Підшукуючи собі зручну оселю, я нітрохи не думаю про пишноту й розкіш умеблювання, ба більше, я їх, сказати б, ненавиджу: ні, я турбуюся лише про просту чистоту, що найчастіше зустрічається в місцях, де все безхитрісне, і яку природа відзначає своєю особливою неповторною звабою: «Трапеза небагата, а гарна». Ці слова цитовані Морцеллом і Липсієм у Сатурналіях, І, 6, автор невідомий. «Більше смаку, ніж пишноти». Корнелій Непот, Життєпис Аттіка, 13.

І нарешті всілякі подорожні халепи і небезпеки стаються лише з тими, хто, спонукуваний своїми справами, вирушає у розпал зими через швейцарські гори. Що ж до мене, то я найчастіше подорожую задля своєї втіхи і незле справляюся з обов'язками провідника. Якщо небезпечно рухатися праворуч, я беру ліворуч: якщо мені важко триматися в сідлі, я зупиняюся. І, роблячи таким чином, я, щиро кажучи, ніколи не стикаюся з чим-небудь, що здавалось би мені не таким приємним і не таким звабливим, ніж мій власний дім. Щоправда, надмірність я незмінно вважаю надмірністю і у вишуканості та достаткові навіть убачаю для себе щось незручне. Я минув щось таке, на що слід глянути? Чудово, я туди повертаюся: адже й тут проходить мій шлях. Я не проводжу для себе ніякої точно зазначеної лінії, ні прямої, ні кривої. А що, як там, куди я подався, я не відкрию того, про що мені казали? Ну й що ж! Дуже часто трапляється, що думки інших не збігаються з моїми, і найчастіше я вважав їх за хибні: але я ніколи не шкодую витраченої праці — я узнав, що того, про що мені казали, насправді тут нема.

Моє тіло витривале, і мої смаки невибагливі, як ні в кого іншого на світі. Різниця в способі життя народів не викликає в мене ніяких інших чуттів, окрім вдоволення, що дає мені різноманітність. Усякий звичай має свою обґрунтованість. Чи будуть тарілки цинові, дерев'яні або череп'яні, чи мене пригощатимуть смаженим чи вареним, чи буде це масло, оливкова чи горіхова олія, мені байдуже, і для мене було б, мабуть, корисніше, якби розбірливість і вибагливість впиняли нескромність мого апетиту, оберігаючи шлунок від переповнення. Коли я буваю поза Францією і в мене запитують, бажаючи зробити мені люб'язність, чи не хочу я, щоб мені подали французькі страви, я незмінно відмовляюся яким-небудь жартом і вмощуюся за стіл, заставлений винятково чужоземними стравами.