Мишель Монтень - Проби

«Але в такій довгій подорожі ви можете на свою біду застрягти десь в убогій халупі, де будете позбавлені усяких вигод». Більша частина того, що мені може знадобитися, завжди зі мною; і потім, нам усе одно не втекти від долі, якщо вона задумала нас наздогнати; коли я хворію, мені не треба нічого надзвичайного; і раз сама природа безсила прийти мені на допомогу, я не хочу, щоб це зробила якась пігулка. На самому початку моїх нездужань чи хвороб, які на мене накидаються, ще не зломлений ними і, сказати б, майже здоровий, я примиряюся з Господом, виконуючи останній обов'язок християнина, і чую себе після цього легко і вільно, ніби з мене звалився важкий тягар, отож мені починає здаватися, що тепер я вже переборю мою недугу. Нотар і стряпчий мені потрібні ще менше, ніж лікарі. Хай вони мене не чекають, щоб я хворий займався тими справами, які не налагодив, перебуваючи при здоров'ї. Всі розпорядження, які я намітив зробити на випадок смерті, уже давно зроблені — я б не посмів відкласти їх бодай на один день; ну, а як щось мною і не зроблено, то причина цього або в тому, що вагання затримали мою постанову — адже іноді краща постанова не ухвалювати ніякої постанови, — або в тому, що я і зовсім не хотів цього робити.

Я пишу свою книжку для небагатьох і на небагато років. Аби її зміст був довговічніший, його треба було б викласти твердою і чіткою мовою. Беручи до уваги постійні зміни, яких мова зазнавала аж до останнього часу, чи може хто розраховувати, що й через півста років її вживатимуть у тому ж вигляді, в якому вживають зараз? Вона безупинно тече через наші руки і вже за мого життя стала наполовину іншою. Ми говоримо, що нині вона досягла досконалості. Але ж кожний вік говорив своєю мовою те саме. Я аж ніяк не схильний вважати її за досконалу, вона й далі несеться не озираючись вперед і сама себе спотворює. Закріпити мову буває дано лише корисним і видатним творам, які стають для неї зоровзором. Ну, а її значення серед інших мов залежить від долі держави.

І все ж я, не хвалячись, вношу сюди деякі окремі вирази, що зникають з обігу моїх сучасників і цілком зрозумілі лише тим із них, кому вони добре відомі. Постійно спостерігаючи, як турбують пам'ять покійників, я ніяк не хочу, щоб після мене спалахували суперечки: він думав і жив так-то і так-то; він сказав би то-то і то-то, він дав би то-то і то-то; адже я знав його краще, ніж усякий інший.

Отож я тут відверто розповідаю, наскільки дозволяє благопристойність, про мої вподобання і схильності, хоча вільніше і охочіше роблю це в бесідах з тими, хто виявляє бажання узнати про це докладніше. Хай би там як, зазирнувши у мої записи, кожен може переконатися, що я сказав про це всім або принаймні всього торкнувся. А чого я не міг вимовити на цілий голос, на те я показав пальцем:

Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,

Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш — правду.

У тому, що я написав про себе, нема ніяких недомовок і нічого загадкового. Але якщо про мене все-таки вважатимуть за потрібне поговорити, я хочу, щоб говорили тільки істинне і докладне. Я б залюбки повернувся з потойбічного світу, щоб завдати брехню всякому, хто став би зображувати мене іншим, ніж я був, хоча б це він робив з наміром воздати мені хвалу. Адже навіть живих, як я бачу, малюють зовсім іншими, ніж вони є. І якби я не відстоював з усієї сили одного мого померлого друга, його б розтерзали на тисячу геть-то несхожих образів.

Аби покінчити з переліком моїх слабостей, признаюся, що я ніколи не зупиняюся в готелі без того, щоб не звернутися до себе із запитанням: а чи це таке місце, де я міг би хворіти й умирати за прийнятних для мене умов? Я хочу розташуватися в приміщенні, яке було б відведене мені одному, було б не галасливе, не брудне, не закурене димом і не задушливе. Піклуючись про ці подробиці навколишньої обстави, я силкуюся полегшити собі смерть чи, краще сказати, позбутися додаткових прикрощів і зосередитися в чеканні її години, а це, треба думати, ляже на мене достатнім тягарем і без усяких доважків. Хай і їй дістанеться її доля від вигод і утіх нашого життя. Вона велика і важлива частина нашого буття, і я сподіваюся, що не осоромлю нею всієї решти.

Бувають різновидності смерті, які легші за інші; а втім, ступінь їхньої легкості визначається кожним по-своєму. Між природними смертями наймилостивішою і найлегшою здається та, що настає від немочі й виснаження. З насильницької смерті — упасти в провалля, по-моєму, страшніше, ніж зостатися під руїнами розваленої будови, і загинути від уколу шпагою, по-моєму, страшніше, ніж від пострілу з аркебузи. Я скоріше проковтнув би пиття Сократа, ніж заколовся б так, як це зробив Катон. І хоча зрештою все одно, моїй уяві малюється, що між тим, кинусь я в піч огненну чи у води спокійної річки, різниця нітрохи не менша, ніж між життям і смертю. Ось до чого безглузда основа нашого страху, що звертає увагу не стільки на результат, скільки на спосіб. Це всього лишень мить, але вона така істотна, що я б охоче віддав немало днів мого життя, аби лиш провести її на свій розсуд.