Мишель Монтень - Проби

Я аж ніяк не доріс до тої гордовитої і зневажливої твердості, яка, сама в собі черпаючи сили, обходиться без чиєїсь допомоги і якої ніщо не може схитнути; я стою на щабель нижче. Я спробую втекти, наче кролик, і ухилитися від цієї публічної сцени — не з несвідомого страху перед нею, а зовсім свідомо. Я зовсім не збираюся робити з цього акту випробування чи показ мого гарту. Навіщо? Адже, перейшовши цей поріг, я втрачу і права на добру славу, і всяку зацікавленість у ній. Я вдовольнюся смертю зосередженою, самотньою, спокійною, цілковито моєю, і тільки моєю, відповідною способу життя, одинокого і відрубного, якого я пильную. Всупереч забобонам римлян, які вважали за бідолаху того, хто умирав, не виголошуючи рації, і хто не мав родичів, які закрили б йому очі, у мене вистачить чим заповнити мій час, втішаючи себе, і без того, щоб займатися ще втішанням інших, вистачить думок у моїй голові і без того, щоб обставини навіювали мені нові, вистачить тем для розмови з собою і без того, щоб позичати їх зокола. Товариству тут не приготовлено ніякої ролі; в цьому акті лише один дійовець. Живімо і сміймося перед своїми, умираймо і хмурмося перед сторонніми. Завжди можна відшукати за плату когось, хто поправить вам голову або розітре ваші ноги, але хто водночас не стане вас турбувати супроти ваших бажань і з байдуже-спокійним обличчям дасть вам говорити з самим собою і скаржитися своєму богові.

Спонукуваний доводами розсудку, я вперто намагаюся здихатися хлоп'ячої і нелюдської примхи, через яку ми силкуємося викликати своїми стражданнями співчуття і скорботи у наших друзів. Ми над усяку міру розписуємо свої немочі, щоб змусити наших друзів проливати за нами сльози. І ту саму стриманість, яка так хвалиться у кожному, хто стійко переносить своє нещастя, ми ганимо і осуджуємо і докоряємо нашим близьким, коли вони виявляють її щодо нас. Нам не досить, що вони просто співчувають нашим бідам, якщо при цьому вони по-справжньому не пригнічені ними. Треба прибільшувати свою радість і по змозі применшувати свої болещі. Хто безпідставно скаржиться, той не зустріне відгуку на свої жалі і тоді, коли вони матимуть під собою підстави. Нарікати завжди — означає ніколи не зустрічати відгуку на свої скарги; часто удавати страждання — означає ні в кому не збуджувати співчуття. Хто, сповнений життя, вдає себе вмирущого, тому загрожує, що його вважатимуть за сповненого життя і тоді, коли він і справді конатиме. Я бачив таких, яким ніби віжка під хвіст попала, якщо хто думав, що у них непогана цера і розмірений пульс, і таких, що стримували усмішку, бо вона вказала б, що вони одужують, і таких, хто лютою ненавистю ненавидів здоров'я, бо здоров'я не може викликати жалість. Але найцікавіше, що це не були жінки.

Я зображую свої хвороби, найбільше, такими, які вони є, і уникаю виражати стурбованість своїм станом і нарікати на нього. Якщо не веселість, то у гіршому разі спокійна стриманість оточення — ось що вимагається розсудливому недужникові. Бачачи себе заслаблим, він не оголошує війни здоровим; йому приємно дивитися на того, хто пашить здоров'ям і в кому воно нітрохи не захитане, і насолоджуватися бодай його спогляданням. Відчуваючи, що хвороба йде на спад, він не відкидає начисто думок про життя і не уникає буденних розмов. Я хочу вивчити хворобу, поки здоровий, але коли я хворий, вона вражає мене досить сильно і без допомоги моєї уяви. Ми зарані рихтуємося до подорожі, яку намітили зробити і вирішили здійснити; але останній час перед тим, як сісти на коня, ми віддаємо оточенню, а іноді задля них і подовжуємо його.

Із цієї оприлюднюваної повісті про мої звичаї я несподівано для себе добуваю певним чином вигоду, бо відзискую в ній своєрідне правило. Я нерідко подумую про те, що мені аж ніяк не личить присмачувати історію мого життя. Ця публічна оповідь зобов'язує мене не збиватися на манівці і не спотворювати свого образу і своїх думок, як правило, менш викривлених, і заникувати, як це притаманно злісним і болісним судженням нашої доби. Одноманітність і простота моїх норовів повинні, здавалося б, їх убезпечити від кривосуддя, але оскільки їх трохи по-новому скроєно і вони незвичні, тут відкривається широкий простір для поговорів. Якби хтось побажав під покровом зовнішньої безсторонності змішати мене з багном, він мав би більш ніж достатньо приводів куснути мене за усвідомлені і визнані мною самим хиби, він міг би вволю натішитися, попадаючи, сказати б, в око. Якби, проте, йому здалося, що, обливаючи і винуватячи самого себе, я позбавляю жала його укуси, то йому було б простіше простого скористатися зі свого права пересади і згущення (право нападника — зневажати справедливість). Коріння пороків, які я відкриваю у собі, хай він оберне у крислаті дерева; хай обрушиться не тільки на ті пороки, які тримають мене у моїй владі, але й на ті, що загрожують мені у будучині, — пороки стидкі і самі по собі, і тому, що їх до гибелі; цією зброєю хай мене і поб'ють.