Вольтер - Кандід

— Всякий, хто не додержує цих правил, — додав він, — може написати одну чи дві трагедії, яким аплодуватимуть у театрі, але ніколи не потрапить до гурту хороших письменників. Хороших трагедій дуже мало.

Одні з них — то ідилії в добре написаних і добре римованих діалогах; другі — політичні міркування, що присипляють вас, або нестерпні перекази, що вас одштовхують; треті — то якась маячня біснуватого, недоладна, варварська, з довгими звертаннями до богів, — бо ж ніхто не знає людської мови, — із сумнівними афоризмами та надутими загальниками.

Кандід уважно слухав ці слова і склав собі високу думку про балакуна; він насмілився схилитись до маркізи, що потурбувалась посадити його поруч себе, і спитав у неї, хто цей чоловік, що так добре говорить.

— Це вчений, — відповіла дама. — У карти він не грає, але абат часом приводить його до мене вечеряти. Він чудово знається на трагедіях і книжках і сам написав одну трагедію, що її обсвистали, та ще одну книжку, яку можна побачити тільки в книгарні його видавця. Один її примірник він подарував мені.

— Велика людина! — мовив Кандід. — Це другий Панглос.

Потім, звертаючись до вченого, він сказав:

— Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?

— Зовсім ні, — відповів учений. — Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів, [262] Моліністи — послідовники вчення іспанського єзуїта Моліна (1535–1600), які відкидали призначення і захищали ідею свободи волі. парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!

Кандід зауважив йому:

— Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.

— Ваш шибеник глузував зі світу, — сказав Мартен, — ваші тіні — то страшенні плями.

— То люди роблять плями, — сказав Кандід, — і не можуть без них обійтись.

— Але вони не винні, — сказав Мартен.

Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.

Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.

— То що ж, — сказала вона, — ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?

— Так, пані, — відповів Кандід.

Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:

— Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.

— О пані! — сказав Кандід. — Я відповідатиму, як ви схочете.

— Ваше почуття до неї, — сказала маркіза, — народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв'язку.

— Залюбки, — сказав Кандід і підняв.

— Але я хочу, щоб ви й наділи її, — сказала дама, і Кандід надів.

— Бачите, — сказала дама, — ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.

Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.

Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п'ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить вибачити цю прекрасну дівчину за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.

Перігорець подвоїв свою люб'язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.

— То ви матимете, — сказав він, — побачення у Венеції?

— Так, панотче, — відповів Кандід, — мені конче треба знайти Кунігунду.

Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.

— Гадаю, — сказав абат, — що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.