Вольтер - Кандід

— Кого ви називаєте газетним пасквілянтом? — спитав Кандід.

— А це такий писака, одно слово, Фрерон, [256] Фрерон — критик XVIII ст., Вольтерів сучасник, що вороже ставився до автора «Кандіда» — відповів абат.

Так міркували Кандід, Мартен і перігорець на сходах, дивлячись, як розходиться публіка з театру.

— Хоч я й дуже поспішаю побачити Кунігунду, — сказав Кандід, — проте хотів би повечеряти з панною Клерон, [257] Панна Клерон — сценічне ім'я трагічної акторки Клер Лері де Лятюд (1723–1803), яка талановито виконувала ролі у п'єсах Вольтера. бо вона здалася мені чарівною.

Абат не був близький до панни Клерон, що зналася тільки з порядним товариством.

— Її запрошено цього вечора, — сказав він, — але я можу, коли ваша ласка, повести вас до однієї знатної дами, і там познайомитесь із Парижем, так ніби прожили в ньому чотири роки.

Кандід, що з природи був цікавий, згодився піти до дами, в передмістя Сент-Оноре. Там грали у фараона; дванадцять сумних понтерів [258] Дванадцять сумних понтерів — тобто картярів тримали кожен у руці по колоді карт — реєстр своїх нещасть. Панувала глибока тиша; обличчя в понтерів були бліді, обличчя в банкіра — стурбоване, а господиня, сидячи біля цього безжального банкіра, стежила рисячими очима за всіма ставками і ходами, і коли хто загинав ріжки своїх карт, вона суворо, але ввічливо казала їх розігнути, і то не гніваючись, щоб не втратити своїх відвідувачів. Ця дама називала себе маркізою де Пароліньяк. Її п'ятнадцятилітня дочка сиділа серед понтерів і показувала очима на всі шахрайства бідолах, що намагалися зменшити жорстокість долі. Абат-перігорець, Кандід і Мартен увійшли до зали; ніхто не встав, не привітав, навіть не глянув на них; усі були вкрай захоплені своїми картами.

— Пані баронеса Тундер-тен-Тронк була ввічливіша, — зауважив Кандід.

Тим часом абат шепнув щось на вухо маркізі; та підвелась і вшанувала Кандіда милою посмішкою, а Мартена дуже шляхетним нахилом голови; вона звеліла дати місце й колоду карт Кандідові, що за дві талії [259] Дві талії — термін гри у «фараон». Талія вважається закінченою, якщо банкомет відкриває всі наявні в нього карти. програв п'ятдесят тисяч франків. Після цього сіли вечеряти, і всі дивувались, що Кандід не стурбований своєю втратою. Лакеї говорили між собою своєю лакейською мовою:

— Напевне, якийсь англійський мілорд.

Вечеря була, як і більшість паризьких вечер: спочатку — тиша, потім — злива слів, де нічого не можна розібрати, потім — жарти, здебільшого безглузді, брехливі новини, дурні міркування, трохи політики і багато лихослів'я; говорили і про нові книжки.

— Чи читали ви, — спитав абат-перігорець, — роман пана Гоша, [260] Габріель Гоша (1709–1774) — французький богослов і літературний критик, який часто дошкульно зачіпає Вольтера у своїх писаннях. доктора теології?

— Так, — відповів один із гостей, — але не міг його дочитати. У нас є багато безглуздих писань, але всі разом вони не дорівнюються безглуздю Гоша, доктора теології. Я набив собі таку оскому тими гидкими книжками, якими нас засипають, що почав грати у фараона.

— А «Нотатки» архідиякона Трубле? [261] Абат Ніколя Трубле (1697–1770) — письменник-клерикал, який недоброзичливо відгукувався про «Генріаду» Вольтера. Що ви про них скажете? — спитав абат.

— Ох, який він нудний! — сказала пані Пароліньяк. — Як докладно він розповідає про те, що всі знають! Як він важко сперечається про те, що не варте навіть побіжної згадки! Як нерозумно запозичає він чужий розум! І як псує він те, що краде! Він мені страшенно обрид, але вже не обридатиме; досить прочитати і кілька сторінок архідиякона.

Коло столу був один учений, людина зі смаком; він підтримав усе, що сказала маркіза. Потім говорили про трагедію. Пані спитала, чому деякі трагедії можна дивитись і не можна вчитати. Учений на те дуже добре пояснив, що п'єса може мати певний інтерес і не мати жодної літературної вартості; він довів у кількох словах, що не досить показати одну чи дві ситуації, які трапляються по всіх романах і раз у раз подобаються глядачам, а треба завжди сказати щось нове, не здаючися нудним, вдаватися часом до високих речей і раз у раз залишатися природним, знати людське серце і примусити його говорити, бути великим поетом, але так, щоб жодна особа в п'єсі не здавалася поетом, досконало знати мову, говорити нею чисто з постійною гармонією, але для рими ніде не жертвувати сенсом.