Вольтер - Кандід

Тим часом зусилля лікарів та кровопускання зробили Кандідову недугу серйозною. Навідався вже й панотець із сусідньої церкви і влесливо попрохав у нього грошей на улаштування його душі в іншому світі. [251] Вольтер має на увазі так зване свідоцтво, яке священик видавав людині, в якої прийняв сповідь. Така практика розпочалася з 1750 р. із виходом папської булли «Unidenitus», в якій засуджувався янсенізм. Кандід відмовився. Святенниці стали запевняти його, що це нова мода. Кандід відповів, що він зовсім байдужий до мод. Мартен хотів викинути панотця у вікно. Тоді клірик присягся, що в такому разі Кандід лишиться без похорону. Мартен присягся, що він сам поховає клірика, коли той обридатиме далі. Суперечка розпалилась; Мартен схопив супротивника за плечі і вигнав його без церемоній. Вийшов цілий скандал; справа дійшла до протоколу.

Кандідові покращало; щойно він почав одужувати, у нього стало збиратися на вечері добірне товариство. Ішла велика гра. Кандід дивувався, чому ніколи не йдуть йому тузи, але Мартена це не дивувало. Серед гостей був маленький абат із Перігора, [252] Перігор — старовинна назва однієї з провінцій у південній Франції. один з тих метушливих людей, завжди запобігливих, моторних, нахабних, ласкавих і згодливих, що чигають на проїжджих чужинців, розповідають їм скандальні міські історії і пропонують їм утіхи на всяку ціну. Цей абат спочатку повів Кандіда і Мартена до театру. Там ставили нову трагедію. Кандідові випало сидіти поруч кількох дотепників. А втім, це не заважало йому плакати над досконало зіграними сценами. Один із тих розумників, що сиділи коло нього, сказав йому в антракті:

— Ви даремно плачете, це — дуже погана артистка, актор, що грає з нею, ще гірший, а сама п'єса ще гірша за акторів; автор не тямить жодного слова по-арабському, а дія тим часом відбувається в Аравії; крім того, це людина, що не вірить у природжені ідеї. [253] Вольтерові часто докоряли в тому, що він намагається говорити про звичаї країн, яких не знає Дія трагедії Вольтера «Магомет» (1741) відбувається в Аравії. Я принесу вам завтра двадцять брошур проти нього.

— А скільки є театральних п'єс у Франції? — спитав Кандід у абата, і той відповів:

— П'ять чи шість тисяч.

— Багато, — сказав Кандід, — а скільки серед них гарних?

— П'ятнадцять чи шістнадцять, — відповів абат.

— Багато, — сказав Мартен.

Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії, [254] Мається на увазі трагедія Тома Корнеле «Змова Ессекса» (1678). яку інколи ще виставляють.

— Ця актриса, — сказав він Мартенові, — мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.

Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.

— По-різному, — відповів абат, — у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.

— Королев на смітник? — мовив Кандід.

— Так воно й є, — сказав Мартен. — Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім [255] Панна Монім — відома французька акторка Адрієнна Лекуврер (1692–1730), яка дебютувала в ролі Монім у трагедії Расіна «Мітрідат» на сцені театру «Comedie francaise». Рання смерть акторки спричинила різноманітні чутки — її поховали на березі Сени у зв'язку із забороною влаштувати християнський похорон. відійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.

— Це дуже неввічливо, — сказав Кандід.

— Чого ви дивуєтесь? — мовив Мартен. — Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності — і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.

— Чи правда, що в Парижі завжди сміються? — спитав Кандід.

— Так, — сказав абат, — але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і, сміючись, роблять гидоти.

— А хто та, — спитав Кандід, — гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п'єсу, над якою ж я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?

— Це злосливець, — відповів абат, — він живе з того, що лає всі п'єси і всі книжки. Він ненавидить чужий успіх, як євнухи ненавидять насолоду. Це один з літературних гадів, що живляться болотом і отрутою, це газетний пасквілянт.