Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

Понад сторіччя минуло після смерті великого письменника. За цей час капіталізм пройшов значний шлях «вдосконалення»: розширився діапазон його шахрайства, зросла експлуатація людини, до краю загострились його суперечності і класовий антагонізм. І бальзаківські персонажі — типу гранде чи гобсеків, нусінгенів чи тайферів у порівнянні з сучасними капіталістичними акулами й гангстерами здаються невинними дітьми. Але те, що змалював Бальзак у своїй «Людській комедії», лишається й нині злободенним і повчальним. І таким воно лишатиметься завжди, поки існуватиме світ насильства, експлуатації та наживи, — жорстокий і потворний світ капіталу.

Вадим ПАЩЕНКО

Переклала Тамара Воронович

У перших числах VIII року, на початку вандем'єра [2] У перших числах VIII року, на початку вандем'єра… — Під час Великої французької революції було введене нове літочислення, яке розпочиналося з 22 вересня 1792 р., коли в країні була проголошена республіка. За цим літочисленням VIII рік починався 22 вересня 1799 р. і закінчувався 21 вересня 1800 р. Скасовано було це літочислення Наполеоном у 1806 р. Вандем'єр (місяць збирання винограду) — перший місяць нового республіканського календаря, з 22 вересня по 22 жовтня. За цим календарем кожен місяць мав 30 днів, «зайві» дні відносилися до кінця року й називалися «додатковими днями року». , або, за сучасним календарем, наприкінці вересня 1799 року, близько сотні селян і чимало городян вирушили вранці з Фужера до Маєнни і вже сходили на гору Пелеріну, на півдорозі між Фужером і Ерне, маленьким містом, де подорожні звичайно зупиняються на спочинок. Загін, поділений на більші й менші групи, являв собою таку строкату суміш чудернацького одягу й таке розмаїття різних за фахом і місцем проживання людей, що не буде зайвим змалювати їхні характерні прикмети, надавши нашій оповіді яскравих барв, які тепер так високо цінуються, хоча, на думку певних критиків, вони шкодять зображенню почуттів.

Більшість селян ішли босоніж, одягнені тільки в довгі козячі шкури, що вкривали їх від шиї до колін, і штани з грубого білого полотна, — абияк зсукані нитки свідчили про відсталість місцевих промислів. Рівні пасма довгого волосся так природно перепліталися з козячою вовною і так щільно ховали похилені до землі обличчя, що легко можна було подумати, ніби ці шкури — їхні власні, а самі бідолахи — це худоба, в чиє хутро вони були вдягнені. Та, придивившись пильніше, крізь волосся можна було розгледіти очі, вони блищали, наче краплини роси в густому листі, але ці погляди, де блимав людський розум, безперечно, викликали скоріше жах, аніж приязнь. На головах селян були брудні шапки з рудої вовни, схожі на фрігійський ковпак, що його в ті часи Республіка мала за емблему свободи. Кожен ніс на плечі сукуватого дубового кийка, на кінці якого теліпалась довга напівпорожня полотняна торбина. Дехто одягнув на ковпак ще й повстяного капелюха з широкими крисами оздобленого навкруг наголовка різноколірним вовняним шнурком. Одяг у них був пошитий з такого самого полотна, як штани та торбини інших селян, і в ньому майже не були помітні ознаки сучасної цивілізації. Довге волосся спадало на комір куртки із заокругленими полами що сягали до стегон, і з боковими чотирикутними кишеньками — звичайне вбрання селян із Західної Франції Під розстебнутою курткою видніла полотняна жилетка з великими ґудзиками. В декого на ногах були сабо інші з ощадності несли черевики в руках. Їхній одяг, старий, брудний, почорнілий від поту чи пилюки й не такий своєрідний, як змальований вище, мав свою історичну цінність — він був ніби перехідним щаблем до майже розкішного вбрання кількох чоловіків, розпорошених у натовпі, де вони рябіли, наче квіти. І справді, їхні сині полотняні штани, червоні чи жовті жилетки, прикрашені двома рядами мідних ґудзиків і схожі на квадратні кіраси, яскраво вирізнялися серед білої одежі й козячих шкур їхніх супутників, наче волошки й маки на пшеничній ниві.

Дехто з-поміж них був узутий в сабо, що їх бретонські селяни вміють робити самі; але більшість мали грубі черевики з залізними підківками й одяг із цупкого сукна пошитий за старовинним французьким кроєм, — його й досі свято додержуються наші селяни. Комір сорочки застібався на срібний ґудзик, вирізьблений у вигляді серця або якоря. Та й торбини їхні були щільніше напхані, ніж в інших селян; до того ж багато хто додав до свого дорожнього спорядження флягу, напевне, з горілкою, повісивши її собі на груди.